Новітній пантеїзм петриківського самітника.

«Deus sive natura»  – лат. Бог або Природа.

                                       Бенедикт  Спіноза.

«Аналізуючи свої стосунки з людьми, бачу, що мені найкраще було тільки з деревами і травами».

sp;     Петро Сорока. Знак серця (С. 92).

Творче ім’я Петра Сороки – знаного в Україні поета, прозаїка та  літературного  критика –  останнім часом асоціюється з його денниками: говоримо  Петро Сорока – згадуємо денники, говоримо денники – відразу згадуємо про Петра Сороку. І це справедливо, адже саме він запровадив денники як жанр і вважається   винахідником денникової прози в українській літературі. Денники П. Сороки  ( на сьогодні це вже дев’ять книг) –  не зовсім щоденники, це їх узагальнений різновид, що вільний від хронологічних рамок, де композиція передбачає групування матеріалу за тематичними розділами.  Деякі з них є справжньою поетичною прозою.

Назва книжки, про яку йдеться, пов’язана з Біблією: «Серця щасливого знак – обличчя веселе». Автор – глибоко віруюча людина, його спосіб життя міцно пов'язаний із християнством. Наголошую на цьому, тому що в новій книзі  письменник яскраво підкреслює своє  пантеїстичне світовідчуття (а християнство, як відомо, пантеїзм не сприймає, заперечує).

Розділи книги, що спонукали мене визначити світовідчуття автора як пантеїстичне, мають поетичні назви: «Навпроти дощу і лісу» (С. 5-44),  «Мій ліс» (С. 106-197). Зі сторінок цих розділів П. Сорока постає як тонкий ліричний оспівувач природного середовища. Саме завдяки природі, у красу якої залюблений до нестями,  він є  мандрівником, анімалістом, дослідником, пошуковцем, натхненним описувачем. Добре відчувши негативний вплив міста на психологію людини, письменник обрав форму боротьби з ним  усамітненням в лісі. Його  спосіб життя повністю збігається з тим, про що він проповідує. У денниках звучить один з його головних життєвих постулатів – злиття,  а точніше,  повернення до природи, яке гармонізує, очищає душу людини від морального  розтління, пожадливості, влади речей, духовної спустошеності. Глибокий розум, феноменальна спостережливість, прозірливість серця і багатство уяви, загострене «слухобачення» (термін Григорія Білоуса) дарують письменникові насолоду від споглядання краси й загадковості природи, доводячи його інколи до трансових станів захвату, благоговіння й трепету «Мій світ – скільки око сягає. Та є в цьому світі високі хмари, блакитні небеса, зоряний космос у безсонні ночі, є річкові залужжя, самшитові задолиння, густі ялинникі, притуманені сонячні зблиски, перлисті вечірні роси, стозрячі очі лісу, пахощі покрівцю і м’яти, теплі бліки вогню на присмерковій галявині, громохкі громи і очисні грози, квітневий передсвіт і осінній падолист…» (С. 27).

 Життєвий і творчий досвід  дозволяють письменникові свідомо   і переконливо формувати філософське усвідомлення себе, як живої частки Всесвіту. Прозора думка поєднана з виразними точними описами, що висвітлені силою відчуттів, душа людини в гармонії з природою передані письменником із бездоганною достовірністю. Вражає суто поетичний талант П. Сороки: його вірші – це  оспівування того,   що він любить, без чого не мислить свого життя –  класично-традиційні за формою і модерні за колоритом почуттів, захоплень і переживань. Петро Сорока – яскравий романтик, який черпає у природі натхнення і знаходить підтримку. І трішки містик – «Народження поезії – це пригадування. Може, попереднього життя. Може, дитинства. Може, сну…» (С. 102).

Розділ «Оддробини» налічує 12 новелеток. Це – яскравий взірець популярного нині жанру малої прози. Прозаїк вміло використовує численні виражальні засоби, аби передати своє бачення  подій української недавньої історії, особливо тих, що відбув алися на теренах Галичини. Мова добірна, точна, деколи з  вкрапленнями модерних лексем. Я навіть подумала, що саме такі твори вартують включення у підручники з вивчення сучасної української літератури.

Розділ «Кара і карма» – літературні нотатки, що найбільше пов’язані з поточним життям письменника, його контактами із сучасниками, особистими, листовними і через книги. «У боротьбі із сірістю найдієвіший спосіб боротьби – мовчання»,  – зізнається автор. Але не завжди промовчує. Жадібний до всього, що,  на його думку, є справжньою літературою, П. Сорока висловлює враження, побіжно аналізує твори, що прочитує у неймовірній кількості, дає оцінку негативну, або позитивну, залежно від своїх літературних смаків і переконань. Як на мене, ці нотатки вельми суб’єктивні: буває, критик у захваті від доволі посередніх творів, що наразі йому видаються мало не відкриттями. Час покаже, хто має рацію! Але  переважну більшість творів, що прочитав і рекомендує П. Сорока, на мою думку, варто прочитати. Фахова інтуїція письменника, що вироблена роками спілкування з різного рівня творами,  дає йому на це беззаперечне право. А ще справжнє непідробне захоплення – риса сьогодні майже втрачена.

У наш непростий час, коли людина накликає на себе небезпеку всіма доступними їй цивілізаційними засобами, коли праця людини втратила привабливість, а життя стає безцільним, треба читати поетичну прозу Петра Сороки. Вона допомагає вистояти і очистити душу.