ПОЛАМАНІ КРИЛА ПОЕТА ДМИТРА ФАЛЬКІВСЬКОГО

sp;            З нагоди 110-річчя від дня народження

sp;     І все ж таки  серцем я  чистий,

sp;            Хоч крила поламано в бурі…  

            Дмитро Фальківський (Левчук) – український поет, прозаїк, перекладач,  кіносценарист, народився 3-го листопада 1898 року в с. Лепеси на Брестчині (нині – Білорусь).  У 1934 році став жертвою перших політичних репресій, і його творчість на довгий час була вилучена з історії української літератури. Але не назавжди! Рано чи пізно, доробок митця мусив би посісти гідне місце в рідній літературі. Так, власне, й сталося. В 1989 році в серії «Бібліотека поета» під орудою знакових імен української літератури, зокрема, Івана Драча, Ліни Костенко, Романа Лубківського, Бориса Олійника та інших, побачили світ вибрані твори поета.

            Літературна спадщина Дмитра Фальківського  - невелика за обсягом. Її складають три збірки поезій: «Обрії» (1927), «на пожарищі» (1928), «Полісся» (1931), поема «Чабан» (1925), оповідання – «Панна Яніна», нарис «Майстри букси», кіносценарії та кіно рецензії.

            Лірична збірка «Поезії» побудована за хронологічним принципом: перший розділ охоплює лірику поета (вибрані поезії зі трьох поетичних книжок),  у наступному надруковано вірші, що з’являлися поза збірками в часописах  20 – 30-х років, останній розділ – переклади.

            Окремим абзацем хочу відзначити «першу ластівку»  – видання: Фальківський Дмитро. Ранені дні. – Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі. Відділ української літератури в Пряшеві, 1969.

            110-ліття від  дня народження – добра нагода згадати поета, придивитись до його поезії, подумати над тим, чим ця поезія близька нам, теперішнім читачам. Поет вельми образно говорить про свої джерела ліричного бачення світу, про своє коріння: «Очерет мені був за колиску; // В болотах я родився і зріс. // Я люблю свою хату поліську … // Я люблю свій зажурений ліс…»; «Тільки слухай, як води говорять // В буйнім заспіві свята весни. // Тільки слухай, як хвилі хлюпочуть, // Як нестримана повідь гуде: // Зайвий рух – і за обрій заскочиш; // Зайвий рух – і навік пропадеш».

Революція, громадянська війна круто змінили життя селянського хлопця, привівши його до лав Надзвичайної комісії Білорусії. І хоч працював він там недовго, всього три роки, робота чекістом зламала поетове життя, і привела до трагічної загибелі – коло замкнулося: Дмитра Фальківського було розстріляно за сфабрикованим звинуваченням у тероризмі в грудні 1934 року. Разом із ним загинули брати Іван і Тарас Крушельницькі, Григорій Косинка, Кость Буревій, Олекса Влизько та інші.

«Розстріляне відродження»! Цвіт української інтелігенції! Дмитро Фальківський прожив коротке, трагічно обірване життя. Ніби передчуваючи це, поет писав: «Човен дум моїх з вітрилами // Потрощився од вітрів. // Я з підрізаними крилами, // До мети не долетів, // Хоч вогні вночі маячили, // Все ж знесиливсь… Все ж упав. // Ех ви, дні мої потрачені, // Недоказані слова! // Ех ви, дні мої потрачені, // Недоспівані пісні!.. // Край казковий, непобачений, // Недопалені вогні…».

Мотиви роздвоєного життя  ятрять  душу поета, в його віршах  образне бачення навколишнього світу переплелося зі спогадами про роботу чекістом: «Я знаю: для Дніпра весна – весілля, // Розпатлана трава, зелений перелив // Хвилястої води по той бік берегів, // Іще: кульбабине похмілля. // А в тихі ночі – тихе божевілля // Вишневої лози і туга журавлів… // …Мені ж весна… Ах, якби ви знали, // Якби ви знали, яка солона кров!..»

Подекуди вірші набувають сповідальної ваги: «Я теж косити мушу // В і’мя майбутнього врожаю, // І жах один, що жертви душу – // Подумать тільки – душу мають… //А так – усе до болю просто… // Рука пером сім раз чирикне, // І вийде слово просте: «Розстріл»;  «А я…  Я?..  Я служив у Чека… // Дні і ночі, голодний, без сил, // Я на смітнику Жовтня копавсь. // Не жахався я тіней могил, // Тіней тих, що я сам розстріляв…  // Вартував революції кров, // Що розквітла в республіку Рад…  // Саботаж – і учасників змов // Я розстрілював сотнями в ряд…».

Поет передчуває  трагічний фінал свого життя: «Не скажу, що й досі вірю я // У правдивість юних дум…», «Так і я сумний зажурений, // Жовклим листям у саду // Там – де обрії похмурені – // Від морозів упаду».

Це, так би мовити, біографічні моменти поезії Дмитра Фальківського. А що в його поезії привертає увагу, навіть, приворожує?  Я спробувала знайти «чисту «поезію:  «Гомоніла пуща лунко, стоголосо, // І набрякли сльози на краєчках вій, // Зелено-пурпурні розчесали коси // сосни вікові»; «Хмари хмурять небо сонне… // Сон… не сон… Чи сон?.. Чи ні?.. // Бродять думи під віконням // Про минулі роки, дні… // Спи ж, діброво в синій гущі… // Тум-туман туманить даль…  // Як згадаю рідну  пущу, // Жалом, болем жалить жаль…». Або ця строфа: «Одшуміло літо… Одспівало жито. // Тільки вітер креше іскри по стерні // І, як тінь докори, наступа копитом // Сухоребра осінь на поля сумні», «І прийду розбитий… І прийду порожній. // А куди – не знаю… Чи ж не все одно? // Мрійником родився, здохну подорожнім, // Як приблудна сука під чужим вікном», «Все таке байдуже… Чи тому, що хворий? // Чи тому, що роки в золотім огні? // І на  буйні очі вже лягла покора // Днів моїх роздертих, розіп’ятих днів…» (військові моменти біографії не дають поетові забути про них,  тому з’являються тропи вельми специфічні: «В снопи в’язать розстріляні жита»,»Вітри скавчать і виють в далині // Над жовклим трупом мертвої тополі», «…кулі, як бджоли гудуть»). 

«Я люблю заколисаний степ» – не втомлюється декларувати поет. «І, може, через те, що зріс я // Під завивання, плач вовків // Отам, де гай чоло вклонив, – // Я став співцем свого полісся…». Дмитро Фальківський розмірковує над своєю подальшою долею  співця: «В далекім забрьоханім місті – // Чужий я, чужий серед мурів…», «Бо серцем я ніжний і чистий, // Дарма, що колись був чекістом…».

А ось цей вірш, один з останніх, написаних поетом, на мою думку, вельми багатообіцяючий: «Прийти… і, сівши на ослоні, // дивитись мовчки у вікно, //  як сутінь вип’яла долоні // і криє сірим полотном // міських дахів нерівний профіль, // габу вихлястих хідників, // щоб все це викувать у строфи, // в химерні лінії рядків…». Уявімо, скільки шедеврів створило би талановите перо Дмитра Фальківського, якби ж не той самий  розстріл.  

«Комусь дано діла творить великі, // Що ниткою простягнуться в віки, // А з мене досить, що не був дволикий, // Що серця не міняв на мідяки… //…Я все ж радий, що кожну кому // В своїх піснях я напоїв теплом… // … Я все ж радий, що вмів співати просто, // Благословляючи людей і кожну мить».