Нове слово відлунює традицією.Поезія – 2009.

Як від сотворіння світу пишуться вірші? Зі стану хаосу вловлюєш почування, випадковість, миттєвість, потім з’являються слова, співпереживаєш сам собі, завороженому, розуміючи й те, чого не розумієш. Перегук із попередниками й сучасниками природний і неминучий для поета. Ролан Барт підкреслював, що це не слід розуміти, як свідоме наслідування, всілякі пошуки можливих джерел і впливів не мають сенсу, тексти виникають з анонімних, невловних цитат без лапок. У цій точці сходяться велекі крайнощі індивідуальностей, по суті, поети розмовляють один із одним і з провіденційним співрозмовником – Поезією.

            У 2009 році вийшла друком низка напрочуд цікавих збірок поезій авторів різних поколінь. Вельми обнадійливий дебют поетки з Тернополя Ганни Осадко «Та, що перевертає пінґвінів» (Тернопіль, «Навчальна книга-Богдан», 2009). Поезія її відчутно інтелектуальна, так може писати авторка, котра добре знає світ літератури різних народів – від античної до сучасної. Г. Осадко трансформує філософські, світоглядні, стильові аспекти, їй близькі проблеми життя і смерті, вона оновлює сенс традиційного поетичного мислення. Та, що перевертає пінґвінів – несподіваний в українській поетиці образ-перифраз. Залежно від контексту та інтонаційно-настроєвого забарвлення цей складний образ набирає різного семантичного значення, об’єднує ряд проміжних асоціацій-алюзій, котрі активізують читацьку співтворчість.

 У тематиці віршів, поетка – космополіт у позитивному розумінні,  у художніх засобах творення – еклектик, теж у позитивному визначенні. Тропи, фоніка, звукопис, лексикосинтаксис – зі скарбниці світової поезії. Вищезгаданий перифраз – набуток класицизму, складні багатошарові метафори – від сентименталізму, від поезії бароко – парадокс, оксиморон, каламбур, котрими щедро пересипано тексти авторки. Згідно ведичного вчення реінкарновано ліричних героїнь від Єви, Пенелопи, Медеї, донни Анни, Аліси тощо і до alter ego авторки. Елегійні за настроєм і витончені за формою вірші нагадують символістів, мотиви-замовляння – від народної поетики, алегоричність, підтекст, думки про минущість земного свідчать про добре знання східних поетів, зокрема, японських; незвичайність несподіваних образів – персоніфікація естетики модернізму першої половини минулого століття. Версифікаційна майстерня Г. Осадко: рими точні, свіжі, прості й складні, вишукані, в довгих рядках поетка, крім кінцевих, використовує серединну співзвучність. 

Вдих. І видих. І доста. І досвід стоїть на чатах,

А у чатах – глухе безгоміння – кричи та вий.

Чай і час охолонуть, і ми навчимось мовчати, 

  І стечемо прозоро, як краплі, з Господніх вій –

  Крап! – і крапка. І ці криптограми води та листя,

  Ці тіла безтілесні, ця осінь і ці дими…

   Ти не злився на мене, ти просто зі мною злився,

   Та із двох половинок стулилось невміло «ми».

            Збірка поезій «Гра в три руки» (Київ, Вид-во Сергія Пантюка, 2009) молодої поетки родом із м. Теребовлі на Тернопільщині Наталі Пасічник – третя у творчому доробку. Щоби зрозуміти, як народжуються її вірші, до них треба призвичаїтися, добре вчитатися. Наче кваплячись зафіксувати картину або явище, поетка проминає несуттєве, перериває логічні зв’язки. Враження від коротких чи довгих рядків, схвильованих, перерваних, ніби задиханих строф ошелешує. Вихор метафор, штрихи і блискітки спостережень розбігаються колами особливих суб’єктивних асоціацій. Щоби витворити особистісний світ, поетка виробила власний, нічим не обмежений, розкутий синтаксис, що нагадує мову чимось здивованої людини. Слова вихоплюються самі по собі, немов спонтанно, строфи звучать цілісними інтонаційними періодами. Негативісти зауважать, що довгі рядки схожі на прозу, записану в стовпчик. Н. Пасічник за фахом – філолог-германіст, і тяжіння до філософського раціо, медитативності західноєвропейської, зокрема, німецької поезії позначилося на її творчому мисленні. Гадаю, що поезія нашої авторки за духом європейська, але писана українською мовою: «незбагненно неперевершено // запалюєш цигарку на одному з вокзалів // центральної європи // вуличний хлопчик з порожніми очима // пропонує два тижні свободи і запікається кров // на гострих колінах // на гарячій бруківці в софії чи будапешті // нікому нікому – повторює він // згинаючи вицвілий пергамент // розбиваючи крихке люстерко // торкаючись до двох червоних цяток // на твоїй шиї // залишся зі мною».

Письменниця Надія Степула прийшла до читача зі збіркою «Сім дощів» (Київ, «Факт», 2009), яка вийшла в серії «Зона Овідія» (автор проекту –Т. Федюк). У поезії поетки дощ – тема заповідна. Зверніть увагу на філігранну точність образу вірша-молитви-замовляння, котрий можна вважати програмним для збірки: «Упавши в дощ лицем, завмерти // І стати краплею на мить, // І бути, як вода, безсмертна, //  Яка крізь небо струменить. // Марнот марнота міфом світлим // Перед очима промайне. // І в міфі тім про велич світу // Моє лице, як дощ, мине». Поезія Н. Степули – одкровення жіночої душі, збагачені мудрістю осягнення життя. Дивують культура образу (синестезія як спосіб затемнення змісту, відсторонення), підвищена чутливість і здатність до узагальнень, алегорії, алюзії, медитації тощо. Авторка часто використовує призабуті засоби поетичного синтаксису (анафора, рондо, кільцева побудова строф). Поетка – майстер із чистим голосом, невипадково полюбляє білий колір (Джон Ревалд, дослідник французького імпресіонізму, розкрив для загалу особливу техніку малярства, т. з. оптичну суміш, коли окремі кольори, змішані на полотні, створюють ефект білого). У нашому випадку відчування білої барви світу, як пануючої, узагальнює, синтезує істинні барви і вельми зростає семантична складність епітету «білий»:  «Слід у слід по білому самітті, // Слід у слід по білій неминучості, // По снігу, що слід пунктиром мітить, // По безмежній білій проминущості (…) Білий світ на холодному вітрі, білий присмак солоної днини. // І червоним по білім проступить українське сум’яття калини. // І загубиться голка в червонім, а на білому біле проступить – // Біла нитка і вузлик біленький на білім краю полотнини». Можливо, тому ландшафт у Н. Степули після дощового – зимовий, сніговий, білий. І переважно – міський: ««Велике тіло міста – мов рибина // У неводі часу (...)  На вулиці холодний вітер. Дощ. // Асфальт нічний виблискує тривожно. // Сумна краса середньовічних площ // По лініях трамвайних щось ворожить. // Солодка, зваблива ця львівська ніч». Н. Степула дарує читачеві свою душу і диво її поезії – полегшити тягар буття іншій близькій душі, яка зневірена і страждає. Читаємо її вірші й віримо, що небесна вода дощу змиє попіл перегорілих роздумів, марнота марнот стане непотрібною, освятиться душа, а безводна пустеля заквітне дикими маками безсмертя.

            Популярний поет Сергій Пантюк у збірці поезій «Смак Бога» (Київ, Вид-во Романенка «Маузер», 2009) прагне підтвердити міф про себе як митця епатажного. Він пропонує читачеві спробувати Бога на смак, шокує ерекцією меча і лякає ратифікацією вічності. Ця поезія – літературний факт гри, свідомо провокаційної, творчої і вільної від усіляких табу. Втім, ігрова основа – тільки одна з граней поетового артистизму. Спосіб бачення світу залишився традиційним, хоча мистецькі засоби поета притаманні модерній естетиці. Асоціативне, нелінійне мислення пропонує парадоксальні ракурси традиційної української поетики: «мабуть, мій Бог забув, що сатана // Також уміє солодко гірчити (…) На Бога сподіватись? Марнота! // Запевне краще радитися з ніччю (…) мовчать за спиною торішні хрести (…) Земля господня? Дідька там господня! Вона голодна, аки саранча (…) Бог у відпустці, він дивиться в обрій / І усміхаючись, нас забуває…». Ці образи – ремінісценція біблійного вчення про пекельні жахи. На відміну від італійця Данте, українець Сергій Пантюк виразно малює пекло посейбічне.

            Рекомендувати Ігоря Павлюка читачеві особливої потреби нема, тому що популярність його поезії, драматичної, зі соковитими метафорами, з відчуттям темної трагічності часопростору – прикметна константа сучасного літературного процесу. Збірка поезій «Україна в диму. Послання з резервації» (Луганськ, Книжковий світ, 2009) – безжальна, самоочищувальна оголеність авторової сповідальності, що вимагає від поета крицевої стійкості й мудрості, котра йде ще від предків. Нараторська думка не знає обмежень, вона невдавана й нелукава: ««Несемось Чумацьким шляхом. // Вже крила й чоботи стерті. // Солодке майбутнє врочать // Веселі обличчя мертвих…(...)  Полини й тумани. // Бабські сльози. // Даль солодка й зла, неначе смерть. // Пісня в горлі. // Вічні передгрози. // Вічна віра. // Вічні нетепер». Поезійні архетипи І. Павлюка – це споконвічні образи-символи, що лежать в основі психології українця (в аспекті національної поетики – канонічні): Бог, кров, воля, сльоза, свіча, струна, крила, степ, трава, ріка, вітер, море, хрести тощо. Умовність і реальність у поезії автора органічно поєднано у сільській ліриці. І. Павлюк декларує, наскільки важливим для збереження національної ідентичності є культивування поваги до історичних пракоренів, піклування про згромадження вічних людських цінностей на основі зв’язків поколінь: «Я вріс корінням в землю цю по крила // У світ, де більше блиску, ніж тепла. // У цьому моїх віршів ніжна сила. //  У тому, коли треба, сила зла».

            Оригігальність художнього світобачення, відсутність псевдопатрітичної риторики принципово вирізняє поезію поета з Тернополя Ярослава Павуляка. У збірці «Дороги додому», що була номінована 2009 року на Шевченківську премію (Тернопіль, Джура, 2009), поет постає як митець вибухової експресії. Досвід несвідомого вираження духу – фантасмагорія, фатаморганні галюцінації – допомагає йому осягнути досі незнане. Поетичні засоби  традиційно сюрреалістичні: містика, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло –  театр абсурду. Поет творить на перехресті стилів: «Я живу від весни – до весла, // Хоч надихався скону у герці, // Так живу, щоб до тебе прийшла // Піраміда з дитиною в серці. // Щоб додому верталися дні // Лікувати знамена на скронях, // Так живу, щоб колись навесні // Заспівали могили на конях.».

            Вірші Сергія Жадана зі збірки «Ефіопія» (Харків, Фоліо, 2009) підтверджують суцільний індивідуальний стиль модного поета, у котрому тісно переплелися філософія, метафізика, екзистенція, дикий, незайманий драматизм і попри все, ліричність, правда, вона затамована, стримана, приглушена. Бунтівний максималізм поета не вкладається у нормативні шори, а чи шорні нормативи макросередовища регулярної поетики – у текстах завжди присутня неузгодженість, неслухняність і повна відмова від самообмеження. Баламут, одним словом!  Поезія С. Жадана жорстка і жорстока, конкретна до банальності, але, водночас вишукана й неперевершено своєрідна: «і кожне слово дзвінким піском // тримається горла твого, // аби ти міг своїм язиком // вимовити його (...) І дивишся довго, мовби востаннє, // на чорні коридори й верстати, // маючи відповіді на всі питання, // які ніхто не захотів поставити (...) Час працює на мене – він мене убиває. // Все, що у мене є, і все, чого не буває, // я встиг сховати собі до кишень. // Я зараз найкраща мішень».

            А процитовані нижче  іронічні мініатюри зі збірки «Маргіналії» Дмитра Мамчура (Київ, Вид-во Сергія Пантюка, 2009), не помилюся, знає кожен четвертий українець, який цікавиться оригінальною поезією: «П’яний місяць білочолий, // П’яні сосни і берези, // П’яне все, що є довкола, // Тільки я один тверезий.. (...) Це не дощик накрапа. // Це пташки. Летять у вирій».  Жанр іронічної пародії сягає ще Сократа, але ні в чому не зазнав програшу: перебільшення характерних особливостей оригіналу, несподіване зіткнення бурлеску й травестії дотепер має своїх щирих прихільників – «левова частка маргіналій Д.Мамчура вже давно пішла між люди» (Олег Синельник, художник).

         Розмови вогник згас.

        Урвавсь нечутний спів.

         Стрілятись? Ні, не час.

         Бо чайник закипів.   

  Пояснювати критикові поезію, все одно, що маляру або скульптору шукати форму вітру. «Поэзия темна, в словах невыразима» (І. Бунін, 1916).  Вірші вивільняють внутрішнє життя поета в її словесній реальності, висвітлюють душевну працю і натхнення, що пробуджене глибоким почуттям і/або враженням. Чуттєвий, духовний, інтелектуальний досвід віднаходить   форму, але не застигає, залишається живим. Народження вірша розказати майже неможливо, але можна відчути. Магія творчої «кухні» долучає нас до чужої   таїни, не завжди доступної, але хоча б оприлюдненої.