Алібі замість доказу

Стиль життя  і стиль письма  Макса Кідрука, яскравого і харизматичного прозаїка, збігаються –  modus operandi  послідовно обертається на  modus vivendi, – саме тут, думаю, одна з причин читацької прихильності до творчості письменника. Зробити з компромісу між цими двома іпостасями життя джерело наративної форми, перетворивши літературу на алібі – це умови гри, котрі читач мусить або прийняти, або ні.

 Роман «Жорстоке небо», поява якого була  спричинена одержимістю автора авіацією, написаний  у жанрі нуар (noir). Енергія польотів і напруга небезпеки можливої катастрофи – різноспрямовані сили,  та в тексті роману вони концентруються. Стилістика провокації  дозволяє  інтерпретувати  роман як трилер (трилер  (від англ. thrill – трепет, хвилювання), тобто це жанр, націлений викликати у читача  почуття тривожного очікування й страху (дякую Вікіпедії – Т. Д.).

Вибухова субстанція фабули сюжету  викликає  ефект агресії, пов’язаний насамперед із порушенням сталих уявлень про безпеку польотів, зокрема, літаками вітчизняного повітряного флоту. Небезпека – притягальна сила, вона дарує гостре відчуття драйву, особливо у промацуванні фізичних та емоційних меж реагування на неї, на границі між буденним і чудернацьким, між знаком і значенням… Смислові симптоми тексту провокують відчуття вивихнутого часу, наелектризованого передчуттями та спогадами.

Макс Кідрук наполегливо шукає образ-ключ, удатний поєднати оптимістичний світ молодості зі потойбічним обширом  фантазійних передчуттів, передбачень, де гранично побутове проривається в небеса або повертається в доземне безчасся.  Еклектика тексту  – необхідна прикмета часу, що підкреслена побутовою, розмовною інтонацію й ніби  підсвічена  невипадковою науковістю чи життєвим спогадом. Саме це координує сюжет книги і заміщає Бога, якого помітно бракує. По суті, роман – переформована картина реальності, що утворює світіння тайни, для якої нема в словнику точного визначення, коли пересічній людині приготована  роль підлеглого, а сольні партії віддано астралу. Зарахувати книгу до певного літературного стилю складно: пострадянський horror?  символізм на візуальному  рівні? (до того ж, ускладненість конструкції споріднена з авангардною комбінаторикою).

  Не можу оминути питання смислової інфляції: у тексті  думок менше, ніж подій, хоча незалежно від завеликого об’єму, роман залишається доволі зрозумілим.   Думаю, що   цей нонсенс компенсується  поняттям overdrive (до слова, у музиці  це поняття констатує  жорсткість і важкість за рахунок переобтяженої сили звуку, що  психологічно мотивує  неусвідомлений внутрішній стан жаху).

У багатосторінковому романі не знайшла жодного абзацу, придатного для цитування.  Можливо, це тому, що у Макса Кідрука процес творення  є важливішим за результат: рух, гонитва, емоційна напруга, почуттєве сприйняття створюють ритм того, що відбувається  і не вкладається у строгу систему канону. Можливо, це тому, що дистанціювання від реалій, відсторонена помітність, переплетення недовіри та іронії перевтілилися в пострадянську модель поведінки молодої інтелектуальної фронди.

  Так чи інакше, головна інтрига  для читача в тому, про що буде наступна книга письменника. Макс Кідрук перевіряє на міцність сучасний літературний процес своєю професіональною нелукавістю. У знудженій та пріснуватій повсякденності герої його книжок відкривають жахливі реальності новітніх цивілізаційних параметрів, що відокремлюють від неї, повсякденності, та й від нас, пересічних, свої замежові перспективи.