ФРЕСКИ СИНЬОГО МУЛЯРА, або БЛУКАННЯ ЛАБІРИНТОМ

            Письменник Іван Андрусяк родом із Івано-Франківщини, краю, щедрого на талановитих людей. Він – поет, прозаїк, літературний критик, перекладач, успішний літредактор видавництва ,,Грані Т», що друкує вартісну дитячу літературу (за усною інформацією письменника Богдана Жолдака), один із трьох бунтарів гурту 90-х ,,Нова дегенерація».

На  Форумі видавців, що  наприкінці травня 2008 року відбувся у Києві, збірку, про яку мова,  помітили і колеги поета, і численні читачі. Вигадливо-химерний малюнок на  обкладинці мимоволі зупиняв погляди;  назва – загадка, що потребувала розгадки:  «… і мислиться – як мисліте в письмі –  // зигзагами нічного благоденства, // і все що маєш – зірку у пітьмі // та ще в кишені усмішки на денці». Та обставина, що словом  ,,мисліте» у старовинній абетці називали літеру ,,М», дещо пояснює, але не все. Нас запрошено мислити далі. Отже, на мою думку,  абрис цієї літери може слугувати за графічний символ лабіринту. Складається логічний ланцюжок: мислити –   блукати плутаними шляхами – шукати істину – складати вірші – писати (друкувати).

Не скажу, що мислеписання як процес, сприймається легко: ,,вчувається: були спочатку вірші // такі самі безгрішні як і те // до чого спокушають їх і досі», тобто вірші поета, як він  вважає, колись були простішими й  зрозумілішими.  Але спокуса їх (віршів) ускладнення, як, зрештою, будь-яка спокуса непереборна –  ще філософ-стоїк Сократ зізнавсь: ,,Я все переборов, окрім… спокуси!».  А спокушає їх (вірші) багато що! Задіяна вся майстрова партитура: символічно-асоціативне мовлення, метафоричність поетики, довершена ритмо- і римомелодика, досконалі поетичні форми, активні вкраплення діалектних морфолексем.

Блукання лабіринтом – стан для поета нормальний. Та разом із ним блукає спраглий поезії читач: ,,коли знічев’я а коли знічервня //  знілипня синього знісерпня на воді // знівересня медового на празник // з безодні слів призначених плодити // своє синеньке в прожилки життя // своє зітхання вмочене у вітер».   Мушу зізнатися, що  іноді мимовільно-підсвідомо сприйняття написаного припинялося, ніби спрацьовував  психологічний  вимикач, бо, як говорять наші сусіди поляки, – що занадто, то не здрово! Є ще точніший термін – інфляція. Але, увага! Несподіваний висновок – автор тонко відчуває межу і не перетинає її, вчасно зупиняється. І тоді раптом у тій купі наверченого, нагромадженого, навіяного, штабелів ,,плаваючої семантики» (за висловом  відомого критика), зблискує золоте зерня: ,,Вони приходять – макові як діти –  / /і голосно стають коло вікна. // В Господніх яслах дихає струна –  // така тоненька і така тендітна. // Вилунюєш по звуку навпрошки, // І сніг рипить басами вузлуватими. // Так сходяться до місяця зірки –  // колядуватимуть»; ,,закладеться на те, що хоч в камінь живи, // хоч у голос криниці відлунюй на місяць –  //  а тебе не мине поцілунок трави, // без якого немає ні сонця, ні місця».

Отут я сама собі заперечу. Всілякі ускладнення назву збагаченням мови, образності, тої самої семантики (до речі, що воно таке? ага, зі грецької  semantikos – той, що визначає, наразі сенс, зміст, значення мови, окремого слова). Деструктивні аспекти сприйняття визначу як суб’єктивні, можливо, спричинені деякою особистою упередженістю, що поступово розвіялась, як туман над горами, коли сходить сонце.

Поезії збірки неоднорідні за стилем, але, на мою думку, однакової художньої вартості –  від ,,місяць вповні – а косо //  зиркає по землі //  в кутах уже і в косові // холодно // москалі» до «так починається аполлінер // з містом навпочіпки радісно звивистим».

Про кольори. Найбільше  – синього (кількість вживаних синіх епітетів –  15), також рясно  чорного і білого, й тут вельми доречні ілюстрації Богдана-Олега Горобчука, потроху – жовтого, зеленого, червоного.  Правда, у нашого поета все не як у людей – синій муляр – золота вода; синеньке в прожилках життя; зелена історія; біла зневіра; зграя червоних ворон; червона тінь ластівки.   Про вишукані асонанси й алітерації римування:  послухай петре – повітря сперте; корінь цикорій; з пащі, як з пращі і полохкі, як палахкі (приклади можна наводити й наводити).

У музикантів є такий термін – евфонія, тобто милозвуччя: ,,за бродом брід, а там, за бродом – броди», ,,тінь відлуння одтінилася – одізвись», ,,скрізь кочівна звитяга звивається мов змія», ,,і вербами тихими-тихими // за все нам колись від колишеться», ,,вітром змагаючи вітром колишучи // хто його випише вилиже вишепче // і не питаючи з нього втече». Уф, ледве сама себе зупинила, затягує, як глибокий колодязь!

Лукавив пан поет, коли в   інтерв’ю сказав, що критики  його хвалять і хвалять, а він хоче аргументованого розгрому. Але ж не дає підстав, нема за що громити –  ,,і майже всі колишні застереження, // як марно перемарені літа, // покірно пролітають крізь мереживо // їх майже непомітних про літань». І вже сама собі  й вам, шановні читачі, відповім словами поета  Івана Андрусяка –  напрочуд вдалий образ для віршів цієї збірки: ,,лиш птахи, що прилітають рано, // фресками лягають на живіт».