На межі перемінних сезонів

Молода поетка зі Львова Оксана Васьків (за фахом – дизайнер та художник-графік) є координатором літературного об’єднання «Західний Фронт Молодої Поезії», організатором і учасником мистецьких акцій ( власне,  на одній з них (м. Тернопіль, 2008) я вперше почула вірші пані Оксани).

            «Затишний, елегійний, із легким і симпатичним модерністським флером – поетичний світ Оксани Васьків» – пише у передмові Анатолій Дністровий. І справді. Ця прониклива поезія – ще й компроміс між традиційною та експериментальною естетикою. Тут присутні почуттєвість без фальшу, вишуканість без претензійності, пафос без вимученої патріотичної риторики. Вірші поетки живі й хвилюючі, напевно ще й тому, що акумулюють ніжні й лицарські відчуття кращої частини покоління двотисячників, покоління, що виросло за незалежної держави.

            «Про початок доби сповіщає годинник із ратуші // І дзвіниця костьолу нанизує зорі на шпиль»:домінуючий мотив збірки – щира апологія Львова. Помітно, що Львів для пані Оксани – тема заповідна і на  більшості віршів лежить відбиток львівського шарму.  Їй вдається нелукаво й відкрито вловити й передати   справжність атмосфери рідного міста, особливого тим, що аромат місцевого колориту  настояний на західноєвропейських впливах: «Серед цих барокових мережив, // Серед цих сецесійних тенет... Серед цих таємничих позначень, // Серед цих ренесансових стін... Серед цих еклектичних консолів // І надщерблених каріатид... Чи помітив хто-небуть відлюдне // Місце в місиві стилів століть (підкреслення моє – Т. Д.), // Де, розклавши старенький етюдник, // Одинокий художник стоїть?».  Урбаністичні картини-замальовки насичені метафорами, до яких треба звикати, в які треба вслухатися, вдивлятися, вживатись. Численні лапідарні образи міста, архітектурні пейзажі-роздуми, найбуденніші ландшафти – все це надихано щирим і вільним від зайвої риторики мистецьким поглядом. Ось, наприклад, якими точними, і в той же час, незвичними штрихами поетична уява і фантазія авторки прагне спіймати живу мить, відтворити деталі в їх незахапаній, незайманій свіжості: «Сутінки міста – солодкі фіалки у цукрі... Міддю розлитою зрошує вечір вулиці... Жовто розчинено мокрі балкони // В оковах бузкових ... дотикаються швами колії різноколірні площі-клаптики жменя ґотики жменя голубів в гостроверхім повітрі Кракова...  Крайлезо обрію розтяло серпень // На тілі неба багряніють шрами...  надвечірнє повітря густе, // наче липовий чай, // розчиняє в собі // рафінад промислових околиць».

Як доводить аналіз лірики О. Васьків, вона є поетом інтровертного типу, бо через свою поезію розкриває власне єство, простежує й фіксує найтонші нюанси несилуваного, рухливого, пульсуючого, у проблисках і рефлексіях настрою і/або стану  на рівні підсвідомого: «Є слова, котрі можна казати лише уві сні, // Для буденних розмов їхні смисли занадто прозорі, // У мовчання пірнаю... Кожен з нас у собі, я собі це постійно повторюю» – поетичні зізнання поетки вельми красномовні!

Тексти віршів збагачені звуковими алітераціями, котрі, в свою чергу, викликають незвичні асоціації: «босоніж-спросоння-дорослими-осторонь-просторі». Фонетичні зв’Язки (мені простіше сказати – інструментовка) підкреслюють внутрішні зв’язкИ речей намальованих: «Ґострі вилиці вулиць, ціловані ніччю... Незнайома й крихка кольориста кераміка моря... Синім снігом застелить // Сьогоднішній шлях...

Оксана Васьків – романтичний філософ ( «переміна сезонів завжди означає межу... є скелі теплі й пласкі, і кожна має свою безодню... Від розмови про вічність сьогодні, мабуть, не втекти... Промовчу запитання – а що таке відстань?)  і що найпривабливіше – іронічний: «рослини, пахощі, звуки, буття поруч-обіруч, пилюеа врешті-решт, всі ці подряпини та комарині укуси, котрі прийнято називати літом... Поки стежки, наче змії, пірнають у верес, // Вересень чинний хіба що лишень на папері... ця купальська ніч занадто довга, щоб шукати цвіт папороті».

Я прочитала збірку поезій Оксани Васьків із почуттям художньої радості. Її інтимність, котра перехоплює дух, динаміка й рух мислення, і водночас, стислість вислову, природні й, головне, сучасні. Шлях пізнання й самопізнання – це, насамперед, шлях високої відповідальності душі. Він є найтяжчім, але найнеобхіднішим для обдарованих натур, котрі переймаються проблемами пошуку сенсу творчості та мріють про ориґінальність і досконалість своєї поетичної манери.        

 На стінах – таємні позначення

             Кириличних літер відсутність

             З  побачень усіх непобачених

             Снується найближче майбутнє

             А поки – цитуємо з пам’яті

             Теперішніх класиків фрази

 І сходять над вікнами кам’яниць

              Зірки зі століттями разом.