ПОЛОНЕНИХ НЕ БРАТИ

            Під однією обкладинкою зібрані прозові твори популярних сучасних українських письменників – Юрія Андруховича, Любка Дереша, Сергія Жадана.

             П’ять оповідань Юрія Андруховича були написані у 1984 році, під час  армійської служби, запущені в обіг самопальною книжечкою, 1989 року надруковані у харківському журналі «Прапор» (нині «Березіль»). Пропонована публікація є, за словами  автора, своєрідною реактивацією тих оповідань у поліпшеній версії.Оповіданням – 23 роки, і написані вони «з натури». Так їх і сприймаєш: свіжо, актуально, талановито! Назви говорять самі за себе: «Зліва, де серце»  –  про кохання солдата; «Королівські лови»  –  про двобій між начальником штабу і простим караульним; «Як ми вбили Пятраса»  –  про трагедії військової  служби, що були буденним явищем для рядових Радянської армії. Одне з найкращих оповідань – «Зима і сни вартового»: «Ти стоїш біля замерзлих бойових машин, вони законсервовані тут, здається, навіки… тобі зимно… тобі тяжко вистояти навіть цих десять хвилин – такий мороз, така холоднеча навколо, а ти ж  повинен би вистояти тут, коло цих залізяк… на ранок хуртовина затихає, сніжинки кружляють легко й повільно, на постах тиша і спокій, ніхто нікого не впіймав, ти спиш під кружляння сніжинок, хоч насправді то вже весна, осипається цвіт, і ти повертаєшся… скоро привезуть сніданок…  скоро зимі кінець, скоро ти забредеш у саму гущавину, в той сад, де на балконі з виноградом тебе чекає Оленка. Тільки б дочекалася і не вийшла заміж до травня».

            Есеї Любка Дереша дуже різнопланові, але головне у них – дослідження: «Майбутнє – за психотехнологіями… я хотів би звернути увагу на… такий екстравагантний прояв мистецтва, як психоделічна музика… тобто музика, яка декларує: крім буденного стану свідомості є й інші…». Ці питання розглянуті  вельми детально, з посиланнями на роботи відомих психологів, порівняльно охарактеризовані стилі та форми, що панували у музиці від 1960-х років до 1990-х,  зроблені певні висновки: «…людина мислить так, як вона чує – звукова інформація розгортається у свідомості лінійно…  сприйняття звуку глибинно пов’язане із відчуттям плину часу…   створюючи відповідні звукові ефекти, музиканти цікавим чином здатні впливати на сприйняття слухача…». Згаданий напрямок  екстримології –  (‘3D для Європи’)  –  «ця наука вивчає людське сприйняття в умовах надзвичайних, кризових ситуацій». Авторці цієї рецензії  було надзвичайно цікаво читати глави «Тернопіль інкогніто», де прихильно описані прояви галицької контркультури. Про Париж письменник не забуває теж: «Париж – місто неприступне. Закохатися в нього з першого погляду – все одно, що закохатися в модель з обкладинки журналу, котра, хоч і посміхається звабливо та приязно, однак, друже, –  не тобі».  А коротка «Притча про дрозофілі» приваблює якимсь глибинно зрілим пророцтвом: конкретна життєва обставина («якось у мене в квартирі завелись дрозофіли») стає проблемним полем для філософії: (‘так я став свідком занепаду плодючої цивілізації…»).

            Проза Сергія Жадана представлена кількома оповіданнями: ‘Червоний Елвіс (соціалістичні настрої серед домогосподарок»)  –  зла пародія на соцреалізм у житті й літературі; ‘Український мідл-клас» –  іронічний аналіз соціально-культурного середовища, що становить  основу сучасного українського суспільства. В огляді, хай навіть і обережному, для аргументів використане все: ‘…комуністична партія Ямайки… Ефіопська православна церква… клуби фізкультурних аналітиків… товариство сліпих.. .комуністи… масони… растамани…». Висновок, як на мене, вбивчий: «…на останніх президентських виборах растамани України масово підтримали кандидата Черновецького, вбачаючи в ньому останнього представника абіссінської королівської династії, здатного визволити їх з багатовікових утисків і вивести з-під вавилонського гніту на світлі води Сіону».

            Традиційно  винищувальними є розповіді про стан української культури: ‘Чому я наводжу тут приклади, котрі не надаються до узагальнення? ...мені йдеться передусім про те, що жодного такого культурного простору насправді не існує, це симулякр… театр – мистецтво шкідливе і реакційне, театр придумали шарлатани, і грають у ньому самі шарлатани… і звісно, література дев’яностих, цей химерний амбіційний проект невидимих інженерів і злочинних політтехнологів, засекречених агентів і радників президента країни… іще десять років тому літератури в цій країні не було…  себто літератори були, а літератури – ні». Письменник назвав  Джорджа Сороса святим Миколаєм українських мистців, порозмірковував над феноменом українського хунвейбіна, і принагідно процитував  Павла Тичину. Але насамперед  – вогонь по управліннях культури разом із  управліннями у справах сім’ї та молоді: «Полонених не брати!».