Театральний роман , або Слово про Вчителя
Оглядаючи шлях, пройдений українським театром, серед тих, хто був окрасою сцени, по праву називають корифея національної культури, видатного українського актора і режисера Мар’яна Крушельницького.
М. Крушельницький належить до плеяди визначних особистостей походженням з Галичини, серед яких були Лесь Курбас, А. Бучма, С. Крушельницька, М. Менцинський та інші.
Л. Танюк присвятив вивченню життя і творчості М. Крушельницького багато років. Маючи змогу близько спілкуватись зі своїм вчителем, він записав понад дві сотні автентичних бесід і лекцій, вивчив його архіви, зібрав спогади і свідчення тих, із ким зустрічався митець на зорі й в зениті свого життя. Ця монографія – енциклопедія творчості Вчителя, яка сповнена документальної правди, точної фіксації і найціннішого осмислення подій, що привело до глобальних узагальнень і непростих авторських висновків. Співавтором Л. Танюка по праву можна назвати святе почуття обов’язку перед пам’яттю свого духовного наставника і мистецького побратима.
Ця книга – багатосторінковий і широкоформатний фоліант альбомного зразка, щедро ілюстрований архівними світлинами і роботами видатних художників. Архітектоніка монографії проста і водночас вигадлива – не без артистичного шарму й навіть лукавства Л. Танюк, фаховий режисер, перетворює потенційного читача на глядача – книгу складають розділи, взаємопов’язані між собою як елементи драматургічного твору: Пролог (1897 – 1924), Дія перша (1924 – 1933), Дія друга (1934 – 1952), Дія третя (1953 – 1963) та Епілог. Окрім того, додано розділ «Крушельницький, якого ми не знали», що містить інтимний епістолярій майстра до коханої жінки-інгогніто; бібліографію ролей і постановок.
У компонуванні документів, архивів і спогадів домінує хронологічний і, повторюсь, енциклопедичний принцип подачі матеріалу, адже кожен розділ містить дрібні глави і підглавки (загальною кількістю більше сотні), що дозволяє авторові доказово, докладно, грунтовно розповісти про найголовніші події життя і творчості М. Крушельницького, не минувши «ані титли, ані коми».
Пролог (1897 – 1924) оповідає: «Рід Крушельницьких був музичним. До цього кореня належить і знамените лірико-драматичне сопрано, славетна Соломія Крушельницька...». Багато теплих слів Л. Танюк присвячує тернопільській землі, звідки родом герой нашої монографії: «особливістю ж не лише Теребовлі, а й Тернопілля в цілому було й залишалось те, що незалежність для них є не гасла й не «політика», а передовсім якомога вищий рівень культури, освіти, віра в Бога, шанування історії і батьків, пісня, театр, народний звичай; іншими словами, – національна революція через етику і мораль. Зріднившись з цим краєм, я лише тут доконечно зрозумів феномен Крушельницького, феномен в генетичному сенсі, без якого він не зміг би стати унікальним майстром театру...». Розділ містить матеріали, що розказують про початок акторської діяльності М. Крушельницького, пов’язаний зі створенням товариства «Тернопільські театральні вечори»; тут згадані славетні імена І. Франка, В. Юрчака, М. Бенцаля, К. Рубчакової, О. Загарова, В. Блавацького, пам’ятні для тернополян світлі імена подвижників театру Петра Медведика, Ігоря Герети, Бориса Головатюка. «За плечима майже десять років роботи в різних театрах, у нашвидкоруч зліплених виставах – перша світова війна, революції, облога й наступи, кров і смерть. Зіграно безліч ролей (...) Та все це лише початок шляху, пролог до того великого життя, котре Крушельницький проживе на театрі».
Пролог закінчено. Почався новий етап творчої зрілості – робота у «Березолі» (Київ, Харків). І тут прийшов час згадати, що підназва книги вказує на ще одного героя театрального роману. Це – Лесь Курбас, великий режисер- реформатор, європейськи освічена і мистецьки ерудована особистість, творець легендарного українського театру «Березіль», вельми трагічна постать, що належить до покоління української інтелігенції, якому випало жити й творити у божевільну епоху: 20 – 30-ті роки минулого століття називали і буремними роками будівництва найпередовішого на світі ладу – соціалізму, і роками страхіть і репресій, голодоморів та нищення інтелігенції – «сповнена патосу й надій кривава трагедія шекспірівського рівня...».
Дія перша (1924 – 1933). Поряд із творчим портретом Л. Курбаса детально досліджено «березільську науку» акторської і режисерської майстерності, схарактеризовано провідні курбасові постановки і серед них – «Народний Малахій» М. Куліша, де М. Крушельницький грав заголовну роль Малахія Стаканчика (партнерами його були Й. Гірняк і В. Чистякова): «Це була велика перемога актора. М’яка злагідність і водночас жорстка впертість, філософська освітленість – і відчуженість од світу сього, натхненна патетика початку вистави і «світова скорбота» фіналу». Л. Танюк підкреслює, що сам М. Крушельницький вважав цю роль знаковою для свого життя і згодом не раз звертався до того, що знайшов у ролі Малахія.
Перша дія театрального роману закінчується описом трагічних подій: Л. Курбаса було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади мистецького керівника «Березоля» і тим же рішенням тогочасної влади (гірка іронія долі!) на цю посаду був призначений М. Крушельницький.
Друга дія – найтриваліша за часом (1934 – 1952) і наймісткіша (62 дрібних розділи). Це період «крушельнизації» «Березоля», коли за двадцять років свого керівництва М. Крушельницький створив «нову театральну якість, реалізував власну ідейно-естетичну програму, показавши високі зразки акторської та режисерської культури». Про складність перших років керівництва годі й казати: це – опальний театр, котрий звинувачують у «рецидивах курбасівщини», лають, знімають вистави. Це – відчайдушні спроби вирватися з облоги, пошук якогось іншого способу вижити, іншого шляху, складна і у багатьох випадках компромісна репертуарна стратегія. Але попри всі «але», М. Крушельницькому поталанило встояти на вершині людської величі!
Були перемоги, що насамперед пов’язані з акторською діяльністю. Це Мартин Боруля, образ якого у виконанні М. Крушельницького «став виразом трагікомедійної теми людської суєтності. Боруля у Крушельницького усвідомлював свою обмеженість, соромився її, проте, долаючи всі моральні бар’єри, цинічно і прямо йшов до своєї мети. Маніакальність Борулі Крушельницький подавав у сатиричному ключі».
Драма М. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» стала для театру показово-програмною: «з неї почався Театр Мар’яна Крушельницького (...) Акторське й режисерське у виставі сплавились в одне. Крушельницький вперше для себе відкрив ланцюговий звязок цих двох самостійних площин художньої цілісності постановки (...) а витворений актором тип українця Івана Непокритого став національною класикою.»
Своє п’ятдесятиріччя М. Крушельницький відзначив постановкою п’єси І. Кочерги «Ярослав Мудрий», визначивши «основну режисерську лінію роботи над монументальними полотнами, що відтворюють героїчну боротьбу нашої Батьківщини за свою державність і культуру»
Дія третя (1953 – 1963). Останні десять років життя і творчості позначені переїздом із Харкова до Києва, новими творчими задумами. М. Крушельницький мріяв про нові акторські і режисерські студії, про молодих драматургів, прозаїків, поетів, критиків, сценаристів. Майстер вірив, що оновлення репертуару, молоде режисерське й акторське поповнення приведуть до творчого розмаю. Одночасно – це роки болісних роздумів, критичного осмислення свого життя і пов’язаної з ним історії українського театру.
«Старий солдат сцени» здійснив постановку нової редакції опери К. Данькевича «Богдан Хмельницький», ще кілька робіт, що не мали для його біографії особливого значення.
Акторським тріумфом М. Крушельницького стала його зустріч з «Королем Ліром» Шекспіра (постановка В. Оглобліна). Саме у цій трагедії максимально виявилася могутня сила таланту українського актора. Лір-Крушельницький вірить у неминуче торжество справедливості, у свою місію, у неприйняття тих умов, законодавцем яких був раніше. Автор монографії підсумовує: «Для мене тут є певний символ: опинившись наприкінці життя з р а д ж е н и м и і в і д к и н у т и м и, роздавши власні королівства, і Курбас, і Крушельницький прийшли до теми короля Ліра, і це стало підсумком життя обох майстрів, Учителя й Учня».
Бувають митці, які прийшовши у мистецтво, відразу знаходять свою тему, свій стиль, і далі все життя розвивають і збагачують колись-то знайдене. Творчість М. Крушельницького кількаразово міняла свою течію, подібно до річки, що від витоку до гирла то ручаїться, то брижить і піниться біля порогів, то розливається широким плесом... І тепер, коли життєвий і творчий шлях Мар’яна Крушельницького завершено, читачеві відкрився смисл і внутрішня необхідність його пошуків, блукань, перемог і поразок, Це – рідкісний приклад вірності природі свого обдарування, національній художній традиції та українській театральній школі Леся Курбаса, наступником і спадкоємцем якої він себе відчував і був.
У театральному романі Леся Танюка є ще один герой – це Дух Його Величності Театру, котрий надав цій монографії титулу живого документа проминулої епохи, що само по собі є непересічною цінністю для нашої плутаної сучасної дійсності.