ТРАВА КРІЗЬ АСФАЛЬТ
Подивування – почуття холодне. Його бездіяльна споглядальність, на жаль, знищує будь-яке інше, тепліше почуття й виключає будь-яку іншу, живішу уяву.
Збірка верлібрів тернопільського поета, літературознавця, науковця Юрія Завадського ,,юрійзавадський» викликає подив епатажним нігілізмом. Усе заперечено: нема звичної форми назви книжки, вірші розділені тільки сторінками, хоча сторінки чомусь не позначені, нема вихідних даних про саму книгу – справжнє хуліганство! Але коли починаєш вчитуватися у тексти, забуваєш і про епатаж форми, і про хуліганство, бо розумієш – перед тобою справжня поезія! Хочу підкреслити, що це відчуття справжності приходить не відразу, а з часом, і навіть з певною пересторогою. Спробую відтворити цей процес перетворення бездіяльної споглядальності у тепле й живе почуття захвату.
Насамперед, що таке верлібр (фр. vers libre, у буквальному розумінні – вільний вірш), як також не заперечення: нема строф, рим, стоп; рядки різноскладові, з довільно розміщеними наголосами; ритмічність обумовлена лише чергуванням рядків, схожих інтонаційно і синтаксично. Мені чомусь пригадався В. Маяковський (теж неабиякий хуліган!), поезія якого хоч і римована, але у ній нема строфи, правильного чергування наголосів, використані різні розміри. У Юрія зовнішню будову вірша сприймаєш спочатку зорово і тільки потім відчуваєш сконцентрованість образного мислення. Ритмічну внутрішну паузу теж сприймаєш візуально. Слово, що йде слідом за цією паузою, починає з нового рядка й цим краще відтіняє: ,, Дощ, мокре волосся. // Пишу оце за столом. // Квиток на потяг – непотрібен. // Що сталося? // Непотрібен.» Часто рядок складається з окремих слів. Ці окремі слова звучать особливо чітко. Це робить вірш більш напруженим, виразним: ,,Не існує крик, // Роздушений колесами. // Простими словами // Душуся, // Не чекаю на інших, // Йду.».
Юрій Завадський – урбаніст, він любить і малює місто, але ви не знайдете у цього автора ,,слинявих» банальностей, навпаки, свою любов він передає знову ж таки через її заперечення. Але біль не сховаєш! ,,Ця земля щозими промерзає глибше і глибше, // І знов мушу вертатися додому // З ножем в кишені». Він бачить, ,,…Як вулиці позаливало водою…// Як хвиля води зносить цілі міста…/ /Як пливуть мертві авта, // Як поля перемішуються з дорогами, // Як електричні стовпи // Пробивають людей наскрізь».
Останнім часом поет Юрій Завадський став популярним. Він був гостем поета і критика Петра Сороки у передачі ТТБ ,,Літературна вітальня». У нього беруть інтерв’ю різні видання, де його творчість називають шокуючою, у дечому надто ,,фізіологічною», неомодерновою. Щодо цього я хочу посперечатися. Не знаю, чи треба так спрощувати стиль, а головне – зміст поезії нашого автора. На мою думку, все набагато складніше, і наявність мотивів емоційності, схвильованості додає поезії Юрія рис, не притаманних «голому» модернові. І це прекрасно! Не будемо цього заперечувати!
Про те, що я побачу, нічого не буду говорити,
Встану вдосвіта, повітря гостре, і не буду знати,
В який бік світу піти.
Вулиця народжує напівпрозорі постаті…
Як же розчинити в собі скорботу,
Голод і голе коріння в ярах,
І самотній біль поза своєю землею,
Поза своїми чуттями?
Де мої очі, щоб бачити сором?