Витівки божевільного Хроноса
Все народжується й зникає в часі. Краще за решту це знає міфологічне божество Хронос – уособлення всепоглинаючого часу, символ його невмолимості. Тільки він був би спроможний переконливо пояснити катастрофічну ситуацію, котру змоделював на сторінках роману письменник Тарас Антипович, та ще й назвав твір на його честь, тим самим відкинувши будь-які сумніви щодо активної участі позаземного автора в її, ситуації, створенні. Часом буває так нудно жити вічно, що можна збожеволіти, то чом би не побавитися трохи! Тим більше, в одній неназваній країні існують всі потрібні для цієї гри умови.
Фантастика, така собі вельми поважного віку пані, є майже ровесницею людської фантазії, хоча сам термін придумав американець Хьюґо Ґернбек тільки 1926-го року. Безумовно, є своя закономірність у тому, що фантастичний жанр саме сьогодні зробився найпопулярнішим, як серед творців, так і серед читачів. Сучасна українська фантастика – явище складне й неоднозначне, зі широким діапазоном тем, піджанрів, художніх ґрадацій (традиційний «науковий» роман, соціальна утопія, політичний памфлет, філософська казка тощо).
Тема виродження й загибелі людства через невідворотні катаклізми особливо поширилась у літературі (та й не тільки в ній, зокрема, яскравим прикладом є абстракціонізм у малярстві) напередодні й під час двох світових воєн у ХХ столітті. Киянин Тарас Антипович (повість «Мізерія» – кращий дебют 2007-го року; цикл оповідань «Тіло і доля» (2008); сентиментальна повість «Лох» (2009); лауреат конкурсу «Коронація слова» – 2009» у номінації «Пісенна лірика») в романі, про який мова, теж інтерпретує цю популярну тему. Ориґінальність авторського задуму полягає у підкреслено праґматичному сприйнятті наукового проґресу, як такого, що на певному рівні розвитку людства стає символом апокаліптичного хреста. Аґресивний характер унікального біотехнологічного винаходу – хрономата, що був здатний оперувати біологічним часом, відведеним для життя кожній окремій людині, «...зменшуючи його (і тоді організм прискорено старіє, скорочує свою дистанцію до смерті) або збільшуючи (і тоді тіло молодшає, віддаляючись від смерті» – честь авторства надається професорові Койфману – перекреслює гуманістичну константу цівілізаційного процесу. Більше того, ґеніальний винахід професора постає джерелом наростання хаосу (до слова, Хаос – син Хроноса), невблаганого нагнітання становища запанування зла. І не має суттєвого значення, що письменник моделює катастрофу-futurum. Згадаймо Чорнобиль 1986-го – які, до біса, нам ще потрібні докази того, що наша цивілізація поки що неспроможна на правдивий науковий поступ! Думка, з якою письменник апелює до читача: коли світ і далі рухатиметься цим шляхом, він, світ, опиниться на краю загибелі. Чи не є міркування автора таким собі аналітично-науковим прогнозом, соціологізованим варіантом грядущого апокаліпсису? Підставу думати саме так дають вельми недвозначні перегуки з реальним життям країни, в якій живемо.
Тарас Антипович – умілий, майстерний оповідач, котрий створює захопливі сюжетні колізії, вельми стиснуте, та динамічне й стрімко розвинуте дійство. Правда, іноді він втрачає почуття міри й перенасичує натурдеталями численні портрети жахливіськ, що, на мій смак, дещо послаблює внутрішню логіку наративу і призводить до психологічного спрощення. Але, думаю, якоюсь мірою, ці перебільшення обумовлені специфікою самого жанру. Назагал, творові притаманні безсумнівні позитивні якості – жвавість і гострота, дотепність, типово пригодницька легкість викладу. Усе зазначене дозволяє назвати роман Тараса Антиповича «Хронос» одним із кращих серед вітчизняної прози фантастичного жанру.
За період з 2040-го року до 2047 (датування подій авторське), рідкісний винахід – хрономат, у руках недозрілого суспільства накоїв стільки біди, що це змусило Господа, найвищу релігійну постать, утрутитися (за його дорученням діє священник Теодор) й повернути нерозумним своїм дітям statusquoante. До речі, так чинить і сам автор – фантасмагорична вистава, як і належить, колись завершується.Актори-персонажі скидають хрономаски, кланяються глядачеві (сіреч, читачеві) й дякують за увагу – finitalacommedia! З успіхом натішившись вигадкою, приголомшливими видіннями, маячними фантазіями, досхочу покепкувавши над нами, Тарас Антипович, на мою думку, умисно завершує роман жахів божественним втручанням (тобто, «я не я, і хата не моя»)! «Бог бачить усе. Відтепер лишився на землі тільки живий час, Богом даний. Він споконвіку був ваш, а ви –його господарі. Цей час призначений для того, щоб ви мінялись і змінювали світ. Тому не бійтеся жити і не бійтеся вмирати, бо тільки по смерті зрозумієте Задум». Повірити у фінальну щирість автора можна, та чи треба?.
Сакраментальне – «Краса врятує світ» переінакшено на «Віра врятує світ». Перше, як свідчить історія, так і залишилось ідеалом – дотепер краса і світ існують паралельно і не перетинаються. Чи змінять цей перманентний стан постулати Віри?
Будемо реалістами, панове!