Зачарована стежина уяви-2

Абсурд у мистецтві сьогодні – це щось на взірець спецій для пісної страви: для надання творові присмаку актуальності, задля модного антуражу, тобто, з одного зі філософських засобів осягнення світу абсурд перетворено на елемент декору. Це колективна хвороба молодої літератури ХХІ століття, коли все перемішалося, коли час спресовано й звільнено від усіляких табу й заборон – неовавілонська ситуація. Але операція подорослішання, як ніколи потрібна вже і тепер. Потрібен автор, який зрозумів би, що постмодернізм – це вчорашній день літератури. Потрібен твір, де були би розглянуті й осмислені проблеми реального пізнання і перетворення світу.

 Т. Винокурова-Садиченко за два роки (2006-2008) написала чотири романи. Для прозаїка, надто для романіста, багато важить особистий досвід, особисті враження, безпосереднє знання життя. Не менш важить «внутрішнє знання», що йде від заглиблення в життєвий матеріал, у психологію людей, внаслідок чого з’являється достовірність характерів, природність тону, жестів, діалогів. Традиційно, роман – це багатоплановий твір, із розгалуженими сюжетними лініями, переплетінням доль багатьох персонажів. На першому плані має бути увага до складної проблематики, що її висуває життя, а не просто бажання написати будь-що й назвати це романом.

 У нашої авторки є тільки обдарована молодість, досвіду зрілості ще нема, але роман (називаю цей твір романом із поваги до авторки – Т. Д.) читається зі співчутливим схваленням, або схвальним співчуттям. Головні персонажі родом із дитинства: вічна шукачка Ілона, містик Михась, скептик Арнольд, філософ Ринат – їх поєднало одне-однісіньке літо в забутому селі. Про що сперечалися вони на лісовій галявині біля вогнища? Що спонукає головну героїню через 15 років згадати своїх приятелів, знайти їх і знову пережити всі можливі пригоди, подібні до дитячих ігор? Кожен, хто колись був дитиною, пам’ятає свою здатність грати й фантазувати, захоплюватися й очікувати дива. Авторка точно вловила вічну потребу дорослого читача: трохи побути дитиною, тому книга ця – містифікація. Важко сказати, що за цим стоїть: чи то бажання запропонувати читачеві гру, чи то клопіт зі створенням своєї значною мірою романтизованої біографії.

 Героїня Ілона розшукує зниклого коханця і стикається з тим, що нові часи тільки загострили старі проблеми. Душевні терзання увиразнюються, і читач цю тривогу помічає вчасно. Врешті-решт, на питання – що рятує людину? і де вона має шукати вихід? – письменниця нібито переконливо відповідає: наша пам'ять про дитинство – це анестезія, що захистить нас від больового шоку при неминучій операції подорослішання. У нашому випадку, пам'ять про одне конкретне літо в дитинстві, що герої провели разом, допомагає Ілоні та її друзям побороти страхіття теперішнього фізичного і духовного існування: «… я не можу дочекатися тієї миті, коли посеред нашої галявини саме по собі спалахне багаття, і з нього вилізе якась халепа, що змусить нас об’єднатися знову».

 Авторка компенсує брак досвіду зрілості випробуваними засобами: вільне переміщення з реального часоплину в казковий і в зворотному напрямку, містика, магія, жахи, демони, вампіри… але, на жаль, це найслабші творчі аспекти твору, бо художній світ письменниці тягне за собою в літературу довгий шлейф вторинності, а літературний текст стає процесом фіксації взаємодії заздалегідь обумовлених типів-гравців.

 Під впливом мистецтва, зокрема, мистецтва слова, ми хоча б на дрібку прояснюємо собі наше життя, бо якщо життя нам видається безглуздим, ми – нещасливі. Я вже не зачіпаю аспектів ширшого плану, як от вміння автора заглибитись у духовну атмосферу епохи, знайти в цій атмосфері неперехідні вартості, здатні заколоситися через роки в душах наступних поколінь.

 Подорожі в дитинство, хай і зачарованою стежиною уяви, для цього недостатньо.