Задумана муза або Пропала Аріадна

теґи: поезія

Володимир Мацикур  давно знаний у літературному співтоваристві Тернопілля, як обдарований оригінальний поет, однак видавати книги не поспішав. І нарешті цього року вийшли друком, одна за одною,  дві збірки, сторінки яких ще пахнуть друкарською фарбою –  саме про них сьогодні піде мова.

 

Тип  художнього світовідчуття В. Мацикури  проникливо романтичний, тому є всі підстави розглядати тексти віршів як сповідальні  роздуми,  як  монолог поета про його приватне життя.  Проте  поетові  особистісні мотиви  ненав’язливо і майстерно структуровані  в такі, що поширюються на загал.  Адже земні настрої  й переживання поета  такою ж мірою є настроями  й переживаннями  кожного нашого сучасника,  котрий  намагається сприймати існуючий модерний   світ у часі і просторі.

 

 Отже, ліричний  герой поезій  В. Мацикури  – це особистість із внутрішнім світом, проблемами, переживаннями, уподобаннями, що приймає на  себе (чи в себе?) весь космос людської душі, свідомо раціоналізуючи його. Декотрі вірші сповнені громадянських мотивів, хоча  декларативність, щиро кажучи, зведена до мінімуму та майже непомітна – її годі було уникнути!  Проте  головним у текстах віршів є, так би мовити, земні реалії. Саме звідси змальовано  ключові образи  –  образИ  поетичного іконостасу. Це   мотиви  вірності та зради, гріха і спокуси, життя і смерті, зустрічей і розлук, пристрастей  та   розчарувань: «А хто там плаче за порогом?  /  Доля…  ///  І журба вироста,  /  Як бур’ян під тином///  А з чотирьох кутів регочуться гріхи  /  І тягнуться за нами чередою… ///  А в тарілки і глеки / Зібралися жалі  ///  Тільки цвіт.. Аріадни немає»,  а на противагу  – «Як два невидимих крила –  /  Любов із вірою – надія». Такий собі песимістичний оптимізм, коли жорстка веремія зламів укупі з покаянням і бажанням щастя спричиняють переоцінку життєвих цінностей!

 

Символічний стиль поетового мовлення   сприяє  самовиявленню : поет сприймає те, що є в ньому, або що є він сам («Нехай ще не знаю чи пан, чи пропав.  /  З нас кожен по краю хоч раз та ступав…», тому  його alter ego  –  «пустельник; чернець убогий і самотній»,  але  паралельно  невиправний  мрійник, котрий  не без радості передчуває: «Завтрашній кличе день,  /  Добрі чекають справи.  /  Зріє земля пісень –  /  Нових віків заграва». Палкі почуття, гаряча та жива імпульсивність екстраверта  вправно  вплетені   у компактні римовані строфи, (подекуди  білий вірш поруч римованого). Потяг до традиційного римування – не випадковість, бо  межова  глибина  поетових образів стає більш виразною   у лещатах класичних катренів.

 

Зрештою, це  старе диво поезії – перетворення світу, коли все переходить у все,  як ось у цьому елегійному вірші: заспів –     інтимна і сумна тональність –  «На  воді задуманій  /  Цвіт опалий –  /  Пелюстки залюблені  / Танцювали». Далі  йде  розгортання образу –  розчарування і каяття –  «А тепер-теперечки  /  Все далеко.  /  Вирвав спогад з  вервички,  /  Думав, легко…». Coda  віршадраматичне усвідомлення  розплати: «Й наче хтось діткнув мені  /  Серця гострим…  / На воді задуманій /  Долі Гольфстрім». Почуття, що переповнюють героя,  сюжетом не вичерпуються, а лаконізм поетичних засобів  тільки увиразнює «підводний» підтекст, за яким схована  така знайома драма людських стосунків!

 

Поет залюблено малює словом картини рідної природи: «Заплітає місяць вербам жовті коси,  /  Відшуміло літо на семи вітрах.  /  Кольорову хустку одягнула осінь,  /  Відлетів у вирій запізнілий птах.  /  Стихло за лісами журавлине скерцо,  /  Позолота ніжно землю огорта.  /  Як одвічна правда, невгамовне серце:  /  Опадають листям  золоті літа».

 

Близько до романсової  мелодійності стоять вірші, що нагадують журливу речитативність  української  пісні.  Поет увесь перенизаний відлунням традиції, вона у ньому вібрує, подекуди навіть обпікає, але це не буквальна копія, не стилізація, а продовження  і розвиток.   І тут саме час поговорити про витончену звукову організацію віршів. Звукова тканина віршів насичена алітераціями, асонансами, внутрішніми римами. Усі епітети змістовні, можливо, вони   не завжди  оригінальні, але вони точні, і додають художньому змістові своєї детальної незамінності.

.       

 У збірках знайшла місце поезія, яку давно називають   еротичною. У нашого автора сексуальні мотиви   набувають рис гармонійності, шляхетності й шарму: « Почуття, наче сонце, дозріло,  /  Вечір спрагло жадав поцілунку,  /  І спивали ми з літа малюнку  /  Пісню двох зачарованих гілок.  /  Тільки ніч відтремтіли на вітрі,  /  Ставши вірою в серці палкою,  /  Де в долині незайманих квітів  /  Струм кохання розлився рікою…»

 

 Філософствування та оспівування  вічних тем  у  поезії  старе, як світ. Про все   вже  давно казано – переказано! Але будьмо уважні: у суб’єктивній  поезії  Володимира  Мацикури об’єктивно віддзеркалився психологічний стан душі українського інтелігента,  людини ХХІ століття – без пафосного галасу, без крикливого гамору,  без зайвої сентиментальності та надокучливого переспівування, без невідшліфованої  та примітивної  версифікації.

Привітаймо ж поета Володимира Мацикуру з виходом довгоочікуваного поетичного доробку. Хай щастить!

          

      Поезія – то біль душі.

    То самоспалення всевишнє,

    Що воскреса в Отченаші

     І в цвіті маминої вишні