Жива валюта таланту

Письменниця, журналістка, фотохудожник Валентина Семеняк-Штангей давно відома в Україні. У творчому доробку більше десяти книжок, що мають вельми симпатичні назви, зокрема:  «Світ, який люблю», «Спитай у свого Янгола», «Хто загубив усмішку?», «Булочка для…Бога». Проте, за жанром, це або оповідання, або маленькі повісті, тобто твори короткого дихання, в той час, як новий прозовий твір, про який мова,  авторка називає романом. Наразі опублікована тільки його перша частина.

Давно відомо, що  перше  речення роману досить важливе, тому що  становить нероздільну смислову групу із подальшим розгортанням сюжету; тут  закодована сутність тих речей, про які нам оповідає автор упродовж твору (згадаймо знамениту фразу, з якої починається «Анна Кареніна», щоправда, починаєш розуміти її логічність і майже пророчу сутність тільки  у взаємозв’язку  зі трагічним фіналом).

 Валентина Семеняк починає свій роман «Об’явник»  несподіваним повідомленням, що  містить зерно інтриги і спричиняє раптові зміни у подальшому перебігу подій: «Коли старому Овсеню (головний герой роману, той самий об’явник – Т. Д.) виповнилося сто вісім років, у нього почали рости… нові зуби. Спочатку прорізалися кутні, а згодом – і передні». Об’явник – рідко вживана лексема: звучання цього слова якесь загадкове, з таємничою аурою словесних асоціацій, що обгортають, оповивають і наповнюють його додатковими семантичними смислами: яв, явище, явний, наявний, з’ява...

Я не буду переповідати сюжетні перипетії, що відбувалися з головним героєм дідом Овсенем і з тими, хто живе  поряд – зацікавлений читач про все дізнається, коли прочитає роман. Коротенька  анотація повідомляє: «на 108-му році його життя кардинально змінюється, і з ним починають відбуватися містичні, але реальні за своєю природою історії… роман насичений позитивом, добрим гумором, цікавою пізнавальною інформацією, філософськими міркуваннями…  як то кажуть, із цього місця, будь ласка, детальніше!

Отже, роман насичений  позитивом. І правда, давненько не читала схожого прозового твору,  коли речення за реченням, розділ за розділом тримають твою увагу, проте не втомлюють, а   додають мажорних відчуттів, на противагу мінорним реаліям життя, що  обертаються довкола нас і не збираються нікуди зникати! Далебі, нічого дивного! Валентина Семеняк – гармонійна особистість, її позитивна харизма випромінює тепло і шарм, і необхідна всім, хто потребує, як мінімум, доброго ставлення до себе.  А численні дійові особи її творів сумлінно і чесно виконують творчу настанову  авторки – сіяти розумне, добре і вічне  (I’m sorry, вельмишановний класику, за позичену цитату!). 

 Роман дійсно легко читається, не в останню чергу  завдяки тому, що раз у раз дарує гарний смішливий настрій.  Коли  уважно проаналізувати, за рахунок чого письменниця досягає такого ефекту,  впадає в око прихильність авторки до стилістики так званої ситуативної комедії, що ведеться ще від середньовічної комедії масок (commedia dell’arte). Яскравим прикладом українського гумору в цьому стилі є творчість Миколи Гоголя.  Отже,  головна обставина, що рухає сюжет  «Об’явника» – випадок  з новими зубами  108-літнього чоловіка, після чого він перетворюється на цілителя і Божого проповідника. «Там зовсім інші цінності: валюта добра, валюта чесності, валюта доброзичливості, валюта порядності. У Бога тільки така валюта» – час від часу виголошує новітній «справжнісінький фільозоф».

  Кожен житель хутора, де це дійство відбувається,  так чи інакше, реагує на цей трафунок . Власне,  різні кумедні обставини, в які потрапляють герої – це і є головний двигун подій тої частини роману, де йдеться  про діда Овсеня;  відповідне  оточення складають влучні репліки, монологи, діалоги, описи та характеристики:  «Уже біля дверей Пантель (родич діда  зі сусіднього села – Т. Д.) несподівано обернувсь і мовив до Овсеня – не то зі жалем, не то з радістю: – Одне погано: після того, як ти мене обійняв, на горілку не можу навіть дивитися, не те, щоб нюхати чи пити її. Стара дуже з того налякалась і хоче везти мене по дохторах, бо каже, що то щось зле діється зі мною»…

… «– І де він тіки взявся на мою сиву голову? Кирило (сусід  – Т. Д.) завжди так про себе говорив, хоча насправді важко було сказати, чи був сивий, чи русявий, а чи темний. Він  був лисий».

Композиція роману багатопланова; паралельно розповідається історія молодого вченого Вілена: «упродовж життя він провів багато експериментів та дослідів, намагаючись відшукати секрет Макропулоса – таємницю довголіття»  («Засіб Макропулоса» –  п’єса Карела Чапека, 1922 р., де сюжет побудовано довкола секрету необмеженого довголіття – Т. Д.). Волею пера пані Валентини до тексту роману залучаються канадські та індійські реалії, природа, архітектура, пейзажні  картини; роздуми авторки на різні духовні, моральні, релігійні та філософські теми.  Веселощів у цій частині набагато менше, проте і  тут  присутня авторська «родзинка»:  цікаво  читати про пригоди, що трапляються з дійовими особами  саме в Індії, коли знаєш про  чисельні відвідини письменницею цієї країни.

 Мелодійна, мальовнича, барвиста, квітчаста авторська мова багата на порівняння, метафори, характерні власні імена та  звучні прізвиська. Втім, судіть самі: «Будимир був для Овсеня не просто півнем, а піднебесним птахом. Він був гордим і незалежним. Любив простір та свободу. Міг ночувати де завгодно. Якоїсь весни облюбував собі вишню. Коли землю передчасно огортали холодні вітри, півень перебирався жити у теплу затишну псячу буду, в якій уже  давно ніхто не зимував…Будимир чесно і самовіддано ніс вартову службу. Він служив у самого Сонця. Навіть у похмурі, не сонячні дні жодного разу не збивсь із графіка кукурікання. Кукурікав вчасно і безпомилково…»; «…Довкруж – ані шелесне. Тихо і темно. Посвіт. Найтемніша пора на світанку. Час, коли світло набирає  силу і темінь ось-ось відступить у нікуди, просто щезне. Криничне око ще відсвічувало ранковою зорею, яка тихо виколисувалася десь далеко внизу й поблимувала з глибини дивним мерехтливим сяйвом.»