Femme fatale, або Вітряки і донкіхоти

Письменник черпає досвід із довколишнього світу, зануреного у зло, та інтуїція митця дозволяє вловлювати сутність довгоплинних і першорядних речей. Інтуїція встановлює контакт з іншим виміром дійсності – мить втаємничення у творчість.

 Не так давно видивилася в мережі і навіть занотувала, бо сподобалося: «без поэзии, без, казалось бы, этой абсолютно необязательной и даже бесполезной материи, народ окончательно и бесповоротно опустится на четвереньки и захрюкает». Не знаю, можливо,  це трохи занадто,  але образний напрямок вислову спонукає до роздумів.

  Правдивий поет має бути схожим на свої вірші, а вірші повинні наслідувати поета ( за І. Сельвінським), тобто поет творить у  поезії самого себе. Особистісний пазл письменника Сергія Лазо  сприймається численними прихильниками  як складна загадка, котра містить  кольорові фрагменти, що треба скласти в  картинку (це нагадує  графічні роботи  у стилі ташизму – означене без означеного). Поезія Сергія Лазо дивує емоційними несподіванками, напевно тому, що нарождена подивом поета перед безмежністю відкриттів у буденних  явищах  людського світу, і також тим, що відбувається з його ліричним героєм, коли він усвідомлює свою причетність до цих світів. Притягальність Сергія Лазо –  у збігу особистості й стилю творчості: поет, музикант, прозаїк, драматург – у кожній іпостасі він досконалий фахівець і майстер з гурту талановитих особистостей, які, дякуючи Богові, ще не перевелись на українській землі.  Людина-оркестр (за висловом Андрія Куркова), автор кількох поетичних збірок, роману в прозі, пісень, що давно стали хітами, драматичних творів, він продовжує творити, і доказом слугує збірка  вибраного, про яку наразі мова.

 Ще Гете говорив, що любовна  лірика живиться банальностями. Талановито писати про любов – виняткова якість, проте щоби писати  про кохання, самого тільки життєвого досвіду  недостатньо. Любов поєднує в собі й висоту, і падіння. Любовна фраза, коли вона одночасно не виявляє  інших, наприклад,  філософських означень,  однобічна, нецікава, і навпаки. У Сергія Лазо лейтмотив  любові виформовує впізнаваний авторський симфонізм.

          Чтобы расстаться, полно причин –

И только одна, чтоб встретиться.

Только одна, чтобы любить,

Множество, чтоб не сниться,

Есть тысячи способов как убить,

И только один – родиться.

Послідовний урбанізм письменника – спосіб і, напевно, головна можливість усвідомити складність ієрархій та зв’язків світу, і таким чином,  змалювати очевидність, оголеність цієї благої складності  адекватною поетичною мовою.

Холодный дождь на улицах пустых,

Как будто вымер город. Сплошь безлюдье.

В горшках засохли кактус и герань

Двойные окна непрозрачно пыльны.

Здесь все часы – песочные часы,

Осталась в них всего щепотка жизни,

И некому часы перевернуть…

Мы превратились в голые деревья

И каждый тихо плачет о своем.

О чем? О счастье, о тепле, о небе?

Мову поета можна називати по-різному: метафоричною, порівняльною, барочною, гротесковою, буває, ефектно-естрадною. Від того вельми широка палітра образності, що дозволяє побачити і відчути: «влюбленный дождь украл твою походку / и за тобой, как пес, послушно бродит (…) все  ведь осень, унылая плакса, в лужах плавают желтые кляксы (…) мое ненайденное счастье / мои несбывшиеся слезы / дрожат в углах твоей улыбки / и прячутся в твоих глазах».

  Судячи за стилістичними і лексичними ознаками, С. Лазо – лірик, насамперед, спостерігач і знавець кохання (в очах новітнього покоління слово «кохання» навіки скомпрометоване, а от «знавець» – це круто і затребувано!) й безумовно, він шкодує за  недосконалістю й непередбачуваністю (бажана й невірна femme fatale) цього універсального почуття. Це породжує  притаманну поетові   манеру бачити  велике через мале, не мчати, а повільно, крок за кроком підніматися сходами подивувань і відкриттів, здавалось би, локального, «містечкового значення». Враження накочують як зворушення, тривожні від того, що вже збулося, але й  далі ваблять далекою радістю, що має збутися тепер. 

  Щоб у  підсумку бути  винагородженим за  працю душі як ангелами та Господом, так, зрозуміло, й  читачами, котрі   проторують   шлях довжиною у 171  вірш і роман, письменникові треба вірити, що за межею реальності існує дивовижний загадковий всесвіт, де постійно змішуються буденне і театральне, печальне й комічне, сентиментальне й фарсове, недоладне й щиросердне, авантюрне і ностальгійне, провокативне і пустотливе. У Сергія Лазо  все  це виконане в манері неокласичної естетики, яка дає  можливість відчути-побачити становлення емоції у  ланцюговій реакції: «Иду по тропке узкой и крутой, / Где только небо по земным расчетам, / И ветряки за видимой чертой  / Нетерпеливо машут донкихотам» –  все змішалося, зіткнулося й розлетілося, дискурс і мова музики сполучені між собою.

Окрім поезій, вибране містить автобіографічний роман «Концерт для одинокого голоса с неслаженным оркестром» (цей роман вийшов друком українською і російською мовами і вже рецензувався автором цих рядків («Літературний Тернопіль», № 4 (49), 2011).  Прозаїк Сергій Лазо, переповідаючи приватні факти  свого життя, інтимно перевтілює їх, тому дещо  випадає з  дискурсу актуальної соціальної ролі суспільного деміурга. На його думку (вірніше, на думку його alter ego), неприпустимо не пригадати того, що  колись було (це як вловити свої сліди, що щезнули), а якщо не пригадати, може статися непоправне і ця катастрофа забуття ніколи не зарубцюється.  Світлого капіталістичного майбутнього явно не вийшло, але й світле теперішнє не дає жодної можливості зосередитися виключно на прекрасному і високому.  В означеному просторі вічне поєднується зі щохвилинним, а світ одночасно жахає невідомістю і приваблює непередбачуваним. Ключова емоція письменника Сергія Лазо – трагізм теперішнього і розгубленість перед ним.  На перший погляд, ця позиція  далека від  актуальності, панорамного бачення, голосної епохальності, але, тим не менше,   не кожна зупинена мить зупинена тому, що прекрасна.

  Жодне з формальних аналізів тексту не виводить до суті творчості.  Творчий акт, в принципі, алогічний, непередбачуваний, раптовий, нерозсудливий. Відкриття стаються саме там, де їх не чекають. Культурний міст від Тернополя до Санкт-Петербурга  – передмова успішної  функції камертона для читача. Час змінює оцінки. Щоби відбулася раптова зміна кута зору, треба сильно подорослішати. Щоби відкрилися очі на джерело натхнення, котре лежить поза нами і не піддається критичному аналізові, треба вчитатися у твори Сергія Лазо: «если нет у нас завтра, пусть длится вчера (…)  пока идем одной дорогой – / мы вместе. / дороги соединяют даже тех, / кто расходится. / Даже тех, кто ушел».