канікули автостопом, або спосіб спілкування з привидом
У відомої української поетеси Наталі Пасічник вийшла у світ п’ята збірка поезій. Перші чотири: «Елегія печалі» (2002), «Портрети доби Ренесансу» (2006), «Гра в три руки» (2009), «Пастух бджіл» (2012). Авторка рецензії вже писала про талановиту поетку, (зокрема, в письменницькій газеті «Літературна Україна», в часопису «Літературний Тернопіль»). Знаючи написане Наталією раніше, можна зробити висновок: її поетика рухається від складного до простішого (не примітивного), одночасно основні риси стилю загострюються й увиразнюються.
Наталя Пасічник – поет мелодійної основи, хоча музична зорганізація її віршів не завжди помітна, навіть, іноді підкреслено непомітна. Насправді ж, гадаю, чітко працює медіумічна функція, котру як не називай, чи Музою, чи диктуванням небес, а чи систематичним перевтіленням, – суті не змінює.
На перший погляд, у віршах нової збірки, про яку йдеться, взагалі відсутнє будь яке формальне новаторство, проте уважне й зосереджене вчитування, точніше – внутрішнє проговорювання, виявляє витончені, рафіновані фонетику, метрику, римування, композицію. У поетеси ідеальний слух, частенько, підозрюю, саме він веде перед у процесі творення.
Ризикну озвучити своє суб’єктивне враження, бо щиро вважаю інтонацію віршів Наталі унікальною. В чому тут річ? Напевно, у лаконізмі виражальних засобів, особливо, композиційних, коли майже фізично відчуваєш паузи між словами (подібно до німої тиші у мистецтва дзен); ці вірші не мають гострих кутів, вони огортають вас, обплутують, заповнюють слух, хвилюють. А можливо, справа у глибокому метафоризмі її мови, коли тільки так, а не інакше можна висловитись про метаморфози світу, котрий змінюється щосекундно: «коридором блукай або світом / ігноруючи знаки й прикмети – / хай тривожно гойдається світло / від його до твого силуету / пронесеться кімнатою вихор / і затихне як тільки постелиш / лиш невидиме пір’я потиху / полетить у долоні зі стелі».
Поетеса переймається бажанням охопити все ( звідси – пильна увага до деталей) та паралельно відчуває сум від усвідомлення неможливості це зробити: «зажди ще день і все покриє іній / і пригадаєш аж через роки / як тріснуте віконечко у сінях / тулилось до замерзлої щоки / і сніг лежав надворі білий-білий / і спасу не було від холодів / лиш на подвір’ї цілу ніч горіли / сріблясті цятки заячих слідів / і за період спільної застуди / єдине що не втратити вдалось – / маленька віра те що з нами буде / якщо нарешті з нами буде щось».
«Подорожній коли ти прийдеш» – звучить як заповідь. Цей образ, що повторюється, набирає потужної інерції, і кожна його варіація звучить свіжо й небанально. Щоправда, портрет подорожнього якийсь непевний, зимний (канікули ж зимові, логічно?), він нагадує стертий знімок – розмита фігура на сіро-біло-чорному тлі. Незриму грань між уявою і реальністю його загадкова постать (звісно, за допомогою пера Наталі Пасічник) долає напрочуд легко, бо ж туман, сніг, іній, одним словом, сезон привидів!
уже й не знати хто тепер повинен
налити першим у єдину склянку –
залишилось вино і півхлібини
та нам на двох їх вистачить до ранку
з якоїсь тиші телефонний голос
покличе тричі і зречеться тричі
і стануть молодими як ніколи
твоє моє і ще чиєсь обличчя
і в святості таємної вечері
де кожне слово майже невагоме
ще трохи і постукають у двері
та скоро рік як нас немає вдома
«Зимові канікули», незважаючи на постійний присмак фантасмагорії – привабливі й теплі, наповнені живим духом таланту і, хай не дуже довгого, власного життєвого досвіду, що, власне, дозволяє мені говорити про цю книгу як про безсумнівний поетичний успіх. Наталя Пасічник пише по суті ліричний щоденник, свій, чи своєї ліричної героїні, чіткої грані не побачити, і не треба. Головне, вона пише чесно і талановито. На мою думку, життя органічно перетікає у вірші, а поезія стає стилем життя