Пустій метушні дати фору

                                                Пустій метушні дати фору

Юрій Матевощук. МЕТРОПОЛЬ: поезії. – Тернопіль: Видавництво Крок, 2014. – 212 с., дизайн обкладинки та ілюстрації Ярини Саєнко

У передмові до збірки поет Василь Махно, колишній тернополянин і теперішній житель Нью-Йорка, зазначає: «У Тернополі виросло нове літературне покоління, стилістика якого зависла поміж Театральною площею і студією 87» (інформація для непосвячених:  Театральна площа – центр міста, де традиційно відбуваються найпомітніші мистецькі й не тільки події, тобто, сучасний Майдан, а студія 87 –  помітне літературне угрупування 2000-х, осередок якого склали студенти філфаку місцевого університету  під орудою на той час викладача, а тепер директора видавництва «Крок» поета Юрія Завадського).

Юрій Матевощук – один з наймолодших  членів Національної спілки письменників України (в його творчому доробку в наявності кілька збірок  поезій, зокрема,  «Прототип» (2011), «Прерії» (складова «Відчути небо», 2009), «Alive» (2012), «Реверс і Аверс»).  Літературне покоління, до якого він належить,  брало безпосередню участь у Майдані-2014, довівши у психологічному плані  нездатність людини постсовкового менталітету адаптуватися до жахаючої реальності.

Хтось із мудрих сказав, що людина слабша від Господа, бо приймає словотворення за молитву. Хоча будь-який поет є язичником мимоволі, проте  між Велесом  і Парнасом, замруживши очі, вибирає Парнас. Поезія Юрія Матевощука складена з любові до Тернополя («Тернопіль – це місто тролейбусів, / рогатих-старих, що вже падають роги, / немов з алкоголю, що гріється в термосах, / коли вже замінників більше немає / в Тернополі навіть не ходять трамваї»; до майданної революції    («Свобода не дається від народження кожному, / свобода забирається при першому колективізмі, / свободу не передплатиш поштою, / свободу за горло не візьмеш»).

 І ще – кохання: досить умотивовано та промовисто на цьому почутті будує поет свою невідворотну  розмову з вічністю: «Змії в’язались під ноги ліанами, / інший неспокій, що здано  на збут – / бути тобою напитим і п’яним, / просто забудь». Або таке: «Будь моїм займенником, / моєю щасливою звичкою, / кров’ю в моїх венах –  / а я тебе вичекаю, / вимолю, / вибреду, / з-над болінь / з-під знемоги – / і я тобі буду мов тінь, / і буду твоєю дорогою.»

 Численні поетові  персонажі нікуди не поспішають, нічого не вирішують, не вагаються і намагаються не будувати планів на майбутнє, хоча багато запитують, не очікуючи відповідей, бо не вірять, що ті відповіді можливі.  Слова без позолоти  й пафосу, рядки й лексеми  прості, навіть «занижені», вони зафіксовані тепер і зараз.  Поетична енергія діє на міжрядковому стику, на грі просодії (мелодики віршованого мовлення): «розбити до щенту-щему битий життям корабель, / занапастись хворобами, із моря привезти мор, / палити морги, рубати  греблі загребель (…)ідемо одною прощею / дороги старі і мощені / на захід, бо там початок –  / бо тут ми одна кімната, / що стала на вічність площею, / не будемо більше прощені, / залишимось тут кричати».

 Іноді там, де поезія інтелектуалізується, контрасти високого і приземленого стають трохи декоративними, «підсушеними», що додає певної смислової необов’язковості: «Дивлюсь ув очі її мов леза, / дивлюсь у погляд її примар: / сьогодні вона просто матір Тереза – / завтра вона Жанна Д’арк» – вельми непогано, але замість матері Терези  можна поставити  Maria ave і майже нічого не зміниться (крім чудової рими!). Ясна річ – це особистий вибір поета – з кого будувати свій поетичний іконостас: Каїн, Авель, Христос, Шевченко, Леонардо, святий Георгій, Сізіф, «жінка у чорній хустці, схожа на смерть»…  

Я цілком погоджуюся з думкою Івана Андрусяка, що «Метрополь» Юрія Матевощука на сьогодні помітне явище серед  поетичних збірок молодих поетів (http://bukvoid.com.ua/column/2014/12/30/120228.html). Що стосується його стилістики, то поки неясно, куди вона буде рухатися: чи то в бік постмодерної «гри в бісер», а чи  ліричного інтонування особистих або суспільних проблем, чи ще «туди, не знаючи  куди» – у двадцять три роки художня стратегія тільки формується і поет сам керує цим процесом.

Кажуть, голос хрипить і на мЕні немає лиця,

і скрегоче, мов ложкою, сіль спрагле горло –

я пройду марафон до кінця

і слова ті, що є, проговорю,

що б на зло геть усім манівцям

та пустій метушні

дати фору.