Сонатини Івана Андрусяка
Радість, яку дарує розумна книжка, можна порівняти хіба тільки з великою всепоглинаючою насолодою слухати улюблену музику. Можливо, саме тому підсвідомо й виникають літературно-музичні паралелі. Наприклад, літературознавчі розвідки Володимира Базилевського асоціюються зі симфоніями – масштабне, епічне, багатошарове мислення образами, аналогіями, базис традиції та реконструкція канону. Критичні статті Євгена Барана – це імпровізації від безпосереднього враження, вони емоційні, безпосередньо-настроєві.
Рецензії Івана Андрусяка нагадують мені сонатини (sonatina (італ.) – маленька соната). Трохи спеціальної інформації, аби можна було зрозуміти, що й до чого. Соната є досконалою формою класичної музики, яка має усталені параметри, що гарантують найповнішу й найточнішу подачу індивідуальної інформації творця (наразі, композитора): експозиція, тобто вступ-виклад основних тем, розроблення – детальний розвиток-аналіз заявлених тем і реприза-кода, тобто синтезуючий висновок. Наразі, сонатина як форма зберігає основні материнські ознаки.
Книга І. Андрусяка – збірник рецензій на поетичні й прозові твори українських письменників, переважно сучасників. У лаконічній за обсягом кожній статті автор чітко дотримується форми, що видається йому найвигіднішою для оприлюднення своїх оціночних і узагальнюючих роздумів. Візьму для прикладу найяскравішу розвідку, що, власне, і спонукала мене назвати доробок критика сонатинами: «Крізь флюїди Перунових ватяних товщ» (Спроба текстуального прочитання «Екстатичного накликання стихії» Сергія Пантюка).
Ну, з Богом, як то кажуть! Експозиція – короткий виклад принципіальної позиції критика щодо поета: «…одна з культових фігур на українському поетичному небосхилі…. виразно індивідуальний поетичний голос… потуга творити енергетично насичені тексти…». Направду, ці слова є банальним заспівом, адже про інших (не культових, без виразно індивідуального поетичного голосу) Іван Андрусяк переважно не пише. Посутнішим видається продовження, де тексти поета означені, з одного боку, як приклади традиційного віршування, а з іншого – як виразно постмодерні: ,,мають ознаки обидвох цих стильових домінант, а водночас не вкладаються в рамки жодної з них» (підкреслення моє – Т. Д.). Для «затравки» критик вибирає, на його думку, знаковий текст заявленої збірки і цитує вірш повністю. Я ж наведу першу й останню строфи: «Ваші верби воліють плакати // Щирий щезник забув про жарти. // Вовком важче, ніж вовкулаком, // Але мушу. Ви того варті…// Я багато осяг. Я прозрів. І отож // Недаремно цей камінь гризу. // Крізь флюїди перунових ватяних товщ // Кличу дощ. Накликаю грозу».
Отже, основні теми розвитку заявлені чітко і разом із тим – проблематично. Друга частина рецензії – розроблення, де власне й відбувається найцікавіша дія – «препарування» тексту, тобто найдетальніший аналіз. Для початку критик підкреслює головне: «виразне розчленування тексту на три частини є пріоритетним для класичної риторики», знаходить у тексті специфічні архетипи заявленого жанру – «містичного накликання-замовляння, похідного від шаманських ритуалів». Характерно, що критик використовує майже ті самі терміни, якими користуються музикознавці: композиція, інтонація, евфонія, ритміка, ритмомелодика, повтор, рефрен тощо. Але не забуває, що досліджує літературний твір, тому натрапляємо на незаперечну й приховану алітерацію, виразний чіткий асонанс, «фонетичні повтори й протиставлення…, що виводять нас на значно глобальніший… рівень текстової символіки», улюблений термін автора-критика термін – семантику. Головну роль у стилістиці «відіграють евфонічні повтори, що водночас є семантичними протиставленнями: вовком – вовкулаком, на стіні – на струні, вихідні – відхідні, вилив – випив – поквилив, не дано вам помститись – не дано вам родити і т. д.».
Розроблення , як і належить, набирає необхідного темпу (знову музичний термін)! Іванові Андрусякові в рамцях традиційної критики стає затісно, і він малює ритмомелодичний графік, щоби читач побачив «скелет» (подібно до тої риби на обкладинці книги) вірша – візуальне втілення основної тези вступу – єдності протилежностей. Кульмінацією звучить: «Тут маємо стихії вогню й води – у взаємодії: вода гасить вогонь, а вогонь випаровує воду. Протиставлення сягає апогею, але в тому то й справа, що саме з цього апогею води і вогню народжується… гроза. Накликання діє!». Воістину, апогею досягає й рецензія! Основний висновок розробкового аналізу збігається зі заявленою парадигмою експозиції – «характерне нагнітання елементів безсвідомого… має докорінно протилежний ефект: перша частина тексту є емотивно-екстатичною, «шаманською», а друга натомість – її повтором на рівні логічному, усвідомленому». Напруга поступово спадає – критик не оминає питання відносності своїх висновків і знаходить аргументи (в тому ж таки вірші), що мали б їх (попередні висновки) заперечувати. Нібито несподівано виникають «ненормативний у контексті ритуалу верлібр… побутово-приповідковий скепсис… звичайна розмовна мова», що мають означати вихід із трансу шамана ( поета? критика?).
Кода рецензії, як усе геніальне, проста й зрозуміла: «…Як бачимо, коло замкнулося. Стихійний шаманізм і класична впорядкованість, із яких ми починали нашу розмову, знову знайшли одне одного. Ось лише висновки з цього робіть уже самі…».
Саме так і зроблю! Перше – книга «Латання німбів» викликає довіру вже тим, що її автор Іван Андрусяк є блискучим поетом, тобто абсолютно чітко знає зсередини, про що пише. Друге – книгу читаєш як захоплюючий авантюрний роман, але не тільки. Повторю те, з чого почала цю статтю: неабияка насолода йти «слід у слід» за автором, спостерігати, а ще ліпше – відчувати, як музику, красу процесу думання таланту разом із розумом!