категорії: блоґ-запис

СИНІЙ КИТ

теґи: Таня Малярчук

Таня Малярчук. ЗАБУТТЯ: роман. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 256 с.

 

«Віденська газета «Свобода» у червні 31-го надрукує чорними літерами на першій шпальті рядок: «Умер В’ячеслав Липинський», – щоб колись пізніше я його прочитала і не знала, про кого йдеться. Аж тоді час переможе мене. Синій кит закриє свою пащу і попливе далі. Гігантський синій кит забуття»

 

У романі «Забуття» Таня Малярчук досліджує феномен Часу.  Велика літера та дієслово «досліджує» вжиті мною абсолютно свідомо.  Текст роману –  приватне дослідження субстанції часу на основі фактів життя реальної історичної постаті, однієї з багатьох, котрих поглинув  «синій кит української пам’яті» – образ-фантом,  створений уявою письменниці: «…я раптом почала думати про час як про те, що об’єднує безкінечну вервицю безглуздих подій, а також про те, що лише в послідовності цих подій сенс і є, і що не Бог, не любов, не краса, не велич розуму визначають цей світ, а тільки час, плин часу і белькотіння людського життя в ньому».

Таня Малярчук вже сім років живе переважно у Відні. За її зізнанням, вона майже рік  у бібліотеках Відня  читала україномовні газети, що виходили в 1917-1920 роках числом п'ятнадцять.   Тогочасне середовище  української  еміграції  складала  українська наукова та мистецька інтелектуальна еліта.    От і вичитала у тих столітньої давності текстах про  забуту особистість, яку зробила головним героєм свого роману.

 

В’ячеслав  Липинський  (Вацлав  Ліпінський), 1882–1931 ) –  український політик і філософ  польського походження,  за Гетьманату – посол України в Австрії, (1918 р. ),  фундатор українського монархізму. Один з перших, хто почав говорити про українську державність, раніше за М. Грушевського та В. Винниченка, чия суперечлива політична діяльність ґрунтовно  вивчена сучасною історичною наукою.

Однак це не є класична історія чи документальний наратив про життя реальної історичної постаті. Конструкція твору двовимірна – елегантне поєднання  non -fiction  в  розділах роману , що стосуються  подій від 1903-го по 1931 роки  з художньо адаптованою розповіддю  нашої сучасниці (перебіг подій з 1989 по 2016 р.), котра зацікавилась  життєписом цікавої людини. Сто років тому слово  «українець» мало хто вживав. Героїня роману   з власної ініціативи дослідила феномен поляка, що пожертвував усім задля мрії про незалежну Україну.  В’ячеслав Липинський  нічого не здобув, а  навпаки, все втратив у цій своїй діяльності, на довгий час всіма забутий  і мало кому відомий.

Авторський стиль викладу за допомогою  мотивів реінкарнації, фантасмагорії та містики майстерно творить перегук століть-сусідів. Наприклад, старогалицький мовний зворот «Її друг уже був загубився» або «Вже всі були зібралися, чекали тільки на промовця» у текстах, що описують події початку ХХ століття чи кафкіянські  впливи в описах напівбожевільної свідомості смертельно хворого: « Липинський ще більше почав стерегтися людей, бо те, що він бачив, дивлячись на них, його жахало. Кожен зустрічний відтепер мав замість двох лишень одне око – прямо посередині, на переніссі. Так ввижалося… Скрізь він бачив однооких чоловіків і жінок, навіть дітей. Людський світ став світом циклопів».

 Мовне перевтілення настільки майстерне, що його не помічаєш, воно прозоре й матове водночас, як на картинах французьких імпресіоністів. В той же час урбаністичні пейзажі сучасного мегаполісу, що нищить і фізично, і психологічно молоде покоління тепер вже ХХІ століття, відверто жахливі й неоковирні.  «Світ циклопів – який він? Свідомість розкрила свої темні невідомі сторони, і демони, які зачаїлися там від моменту сотворення, нарешті вирвалися назовні. Світ перестав бути місцем, де можна було бути впевненим у собі, і жах, вивільнений новою істиною, охопив Липинського так само, як сто років потому охопив мене»,  – розмірковує наша сучасниця, alter ego Тані Малярчук.

Довільний виклад сюжетної лінії роману дозволяє відтворити  яскраві й живі картини минулого.  Викликає читацьку довіру правдивість психологічних людських станів  і описуваних подій. « Пишучи листи, Липинський  говорив сам до себе, іноді щось спересердя вигукував, дратувався, бо все більше розумів, яким мав бути світ і як у ньому мають жити люди, але світ і люди чомусь, мовби навмисне, робили все навпаки».

Насамкінець, не можу не підкреслити   своєчасність думок В’ячеслава Липинського,  що й дотепер є актуальними. Судіть самі! Перша світова війна вибухнула в липні 1914-го року, й у колах української еміграції цей факт збудив надію на  шанс для поневоленої України: «Проте Липинський не поділяв загального ентузіазму. Він погоджувався, що війна може зіграти на руку пригніченим народам, але жертви, які вона принесе, значно перевищуватимуть вигоду. Помруть найкращі, говорив він, а коли прийдеться до будування держави, то робити це не буде кому».

Мій висновок, що випливає після прочитання роману «Забуття» навіть для мене виявився несподівано парадоксальним; історія України свідчить (за Танею Малярчук),  що постфактум саме зрадників зробили героями, а героїв –  зрадниками, або й зовсім забули.

 

P. S. Дозволю собі трохи додати  міркувань про феномен часу. Грудень 1993-го року, м. Львів;  консерваторія  святкує  90-річний ювілей свого ректора,  композитора Миколи Колесси. На сцену виходить-вибігає сухенький галицький ювіляр і, звертаючись до вщерть заповненої зали, говорить: «От я дожив до дев’ятдесяти літ, а видається, що це є дуже мало, час сплинув так несамовито швидко, що події  з-перед багатьох років, здається, сталися вчора. Щоправда, дуже багато подій вмістили роки мого життя, подій, часом страшно тяжких, а часом, чудових і захоплюючих, але і одне, і друге пролетіло миттєво, так швидко.

Іноді люди говорять: в тому чи в тому сторіччі це відбулося – і гадають, що то бозна  які велетенські відрізки часу. А я собі міркую, що століття – цілком небагато.». Пробі!